Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Маєш право. Ти все маєш. І навіть оце…
Вимовляючи ці слова, майор відхилився трохи назад, відкрив шухляду свого столу, витягнув звідти якісь папірці, скріплені спиначкою, й кинув через стіл огидному бегемоту.
– Ні, громадянине слідчий, помиляєтесь. Це не моє, це ваше.
– Точно?
– Точно. Ви ж дістали його зі своєї шухляди, не з моєї…
– Ну так, у даному разі це справді наше, – погодився господар кабінету. – Але ти почитай, почитай… Тобі має сподобатися.
Ненависний мерзотник підібрав зі стільниці аркуші, повертів їх на всі боки, потім почав мовчки читати.
– Е-е-е, ти вголос читай, вголос! – мовив з викликом Ненашев.
– Ви справді цього хочете? – посміхнувся бегемот.
– Роби, як кажуть, і не просторікуй мені тут!
– Ну, як хочете…
І пересмикнувши плечима, негідник почав читати вголос:
Покатились всячины и разности,
Поднялось неладное со дна!
– Граждане, Отечество в опасности!
Граждане, Отечество в опасности!
Граждане, Гражданская война!
Был май без края и конца,
Жестокая весна!
И младший брат, сбежав с крыльца,
Сказал: «Моя вина!»
И камнем в омут ледяной
Упали те слова.
На брата брат идет войной,
Но шелестит над их виной
Забвенья трын-трава!..[85]
Майор Тильний уважно слідкував за виразом обличчя пархатого бегемота, яке під час читання лишалося незмінно-іронічним. Коли ж він дійшов до слів: «Граждане, Отечество в опасности! Танки входят в Царское Село!» – слідчий раптом гримнув:
– Стоп!
І потім, після короткої дзвінкої паузи:
– Що ти можеш сказати про ці слова?
– А-а-а… що я мушу сказати? – здавалося, здивування хитрого паскудника було цілковито відвертим.
– Це тобі нічого не нагадує?
– А-а-а… що це мені має нагадувати?
– «Танки идут по Праге» Євтушенка, от що!
– А при чому тут Євтушенко?.. – дрібонько закліпав оченятками ненависний паскудник. – Мені дуже подобаються пісні Галича, а не вірші Євтушенка. Я загалом не знаю, що він там написав про якісь танки у Празі.
– Не знаєш?
– Не знаю.
– Точно?
– Точно.
– А цю пісню Галич в Новосибірську на торішньому фестивалі авторської пісні співав?
– Здається, ні… – мерзотник наморщив полисіле чоло, закотив вічка до стелі, потім підтвердив: – Точно не співав, інакше б я запам’ятав.
– І все одно дивно.
– Що саме?
– Дивно те, що цей самоук Галич торік на Міжнародний жіночий день мав перший і, сподіваюсь, останній офіційний виступ. І треба ж такому статися, щоб ти, його палкий любитель, саме в цей день опинився в Новосибірську на тому самому концерті…
– Все сталося офіційно, нічого протизаконного я не робив.
Впертий нахаба і слідчий держбезпеки довго дивилися один одному в очі. Нарешті майор Тильний мовив трохи стомлено:
– Ну гаразд, на перший раз будемо вважати, що все і справді є так, як ти тут мені розказував.
– А що, будуть іще й інші рази? – кривозубо посміхнувся нахабний паскудник.
– Як треба буде, то викличемо. Але будь упевнений, що наступного разу ти м’якою профілактичною бесідою не відбудешся. Наступного разу…
Слідчий витримав паузу, потім додав загрозливим тоном:
– Наступного разу я з тебе особисто все лайно витрушу! А тепер давай сюди перепустку, я відмічу. І провалюй звідси, щоб духу твого тут не було!..
І простягнув через стіл руку.
Кафетерій гастроному, пр. Карла Маркса, Дніпропетровськ, початок жовтня 1969 року
Найбільш неприємною рисою Остапа Гапочки була легенька, ледве помітна косоокість, що кидала на обличчя кореспондента газети «Харківський залізничник» тінь не дуже приємного лукавства або принаймні нечесності. Денис Єгорович розумів, що думати про людину зле тільки через малесенький дефект зовнішності – це неправильно. А тому всіляко відганяв подалі хибні думки. І тим не менш…
Тим не менш йому так і кортіло процідити крізь зуби з цинічним виглядом: «Послухай-но, Гапочка… чи як там тебе? Ніякий ти не Гапочка, в біса, ти натуральний Остап Бендер, шахрай і весела сволота – ось ти хто! Отож кажи, чого тобі від мене треба насправді? Нумо викладай».
З іншого боку, яке він мав право не вірити редакційному посвідченню, завіреному підписом і круглою редакційною печаткою? Ніякого права не вірити людині формально не було. А косоокість – діло, знаєте, таке… В житті зустрічається час від часу. Навіть на фронті у них в обозі служив косоокий візник – і що з того?.. Чистісінькі забобони – ось що це таке!
І все ж як Денис Єгорович не намагався, але примусити себе повірити харківському кореспондентові не міг. А тому вирішив не приймати його ні у себе на роботі, ані, тим паче, вдома. Довелося йти сюди – в кафетерій розкішного гастроному на центральному проспекті Дніпропетровська. Правду кажучи, оточення у вигляді турботливих матусь, які годували своїх чад кремовими тістечками, та підозрілих мужиків з колючою тижневою щетиною на підборідді, котрі обережно розливали у філіжанки із вищербленими вінчиками та відбитими вушками щось з-під поли, на серйозний лад не надихало. Однак…
– Послухайте, товаришу дорогий, поясніть нарешті, що від мене хоче ваша газета? Тільки простими словами, прошу, бо я не звик…
– Товаришу Голощокін, я хочу лише з’ясувати, яке ви маєте відношення до тематики так званого «штучного перкалю»?
– Я ж вам одразу пояснив, що жодного відношення не маю.
– Але ж товариш Буштинець Вікентій Пилипович стверджував, що…
– Стоп! Запитую знов: а до чого тут Буштинець? Він же з Києва…
– Так, Вікентій Пилипович завідує лабораторією у складі одного з відділів Інституту електрозварювання.
– Е-е-е, скільки він там завідує!..
– І тим не менш, Вікентій Пилипович одразу так і сказав мені: «Остапе! Якщо хочеш розібратися в цій темі – знайди в Харкові своєму такого собі Мирослава Сергійовича Сусла, а в Дніпропетровську – Дениса Єгоровича Голощокіна». Отож я і знайшов, як і порадив товариш Буштинець.
– Ну добре! Припустимо. Але ж я займаюся… м-м-м… корпусними виробами – назвемо це так. І той-таки товариш Буштинець, на якого ви весь час посилаєтеся, також займається проблемами зварювання корпусних виробів. Тільки у нього, як у вченого з профільного інституту – теоретичні аспекти, скажімо так… У мене ж аспекти суто практичні, виробничі. І все це пов’язано з корпусними виробами. Більшого знати вам не можна, бо ви не маєте відповідного допуску для роботи з секретними документами.
– Та я погоджуюсь, але…
– Ви надто багатослівні, дайте мені завершити думку, – перервав його Голощокін.
Гапочка слухняно кивнув.
– Добре, дякую… Отже, ні я, ані товариш Буштинець не маємо жодного стосунку до ракетного палива. А цей ваш «штучний перкаль» так званий – це ж не тканина, а ракетне паливо чи його компонент, я правильно зрозумів?
– Вірно.
– Тоді до чого тут я?
– Але ж паливо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
