Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

Це не уран, а всього лише олово. І не рудник, а збагачувальна фабрика. Можна сказати, курорт!..

Він знову вишкірив зуби, вважаючи цей жартик вдалим.

– Я бачу, що то за «курорт», – Клавдія витерла чергову сльозинку і додала спересердя: – Щоб усім ворогам нашим такий «курорт» був!!! Особливо таким, хто мого маленького Ілька прирік на такі жахливі муки!..

Люди з черги до віконечка знов озирнулися, й жінка знову була змушена посміхнутися їм якомога невимушеніше.

– Кажу ж, що не бачили ви тих, кого на уранові копальні запроторили, – між тим мовив чоловік. – А я бачив, бо і ми, і вони в Теньлагу54 строки свої мотали. Якось нас переганяли на інше місце – коли нову аглофабрику спорудили, отож на пару днів поселили по сусідству. Ну-у-у, як по сусідству тобто… Бараки майже поруч, тільки через колючий дріт. Але все було видно, що там у них відбувається. То я бачив, як доходяги з того… з «уранового» боку кров’ю не тільки блювали, але і дристали. Як у когось напад стається, то аж шаленіє від болю, і тоді…

– Не треба, синку!.. – тепер уже не звертаючи уваги на людей з черги, Клавдія відвернулася і міцно заплющила очі.

– Та знаю я, знаю, що негоже рідній матері такі жахіття розповідати, – стомлено зітхнув чоловік, – але ж і ви зрозумійте, що мене… Що мені хоч трохи легше, коли комусь про це розкажеш. Бо носити в собі те, на що я надивився там, у таборі цьому клятому неподалік селища Усть-Омчуг!.. Це ж коли німці на свій заводик снарядний привезли, я було повірив, йолоп перський, що кінець світу настав. Ех-хе-хех, до чого ж наївним я був! Не знав ще тоді, що воно таке – Магадан… Ото справжній кінець світу!.. А тепер вже й мені кінець настає. З раком цим.

– Синку!..

– Мамо, та якби не рак, то мене б так і залишили на збагачувальній фабриці. А якщо, бачте, помилували нині, коли мені ще два роки лишалося, – це, по суті, подихати викинули! Розумієте, мамо? Просто виперли звідти на всі чотири боки подихати, аби я їм статистику захворювань на виробництві не похабив. А це означає, що мені не жити.

– Ну, то, може, все ж таки прийдеш до нас у гості? – Клавдія знов перевела на чоловіка погляд, сповнений душевного болю і палкого благання. – Ну що ж то таке: приїхав нарешті син до матері після стількох років…

– Мамо, та уявіть лишень, як важко було мені розшукати вас, – зітхнув він. – Я ж нічого не знав: ні що ви вдруге заміж вийшли, ні що переїхали спочатку до Житомира, потім до Тернополя, а потім вже сюди – в Берегомет цей… Знаєте, як довго я сюди діставався?!

– Отож я й кажу, синку: якщо вже сюди з такими труднощами дістався – навіщо зустрічатися зі мною отут, на пошті?! Ніби ми чужі одне одному… Заходь до нас у гості, не стидайся! Ти ж Мусин… ой – Маріччин братик рідний, та й зі зведеним братиком твоїм, з Леончиком, познайомишся. Ну і, звісно, з Маркіяном моїм. Він чоловік хороший, добрий, роботящий, ти не сумнівайся, ви полагодите, я знаю…

– І я кажу, що полагодимо.

Мати і син одночасно здригнулися, бо зайняті важкою розмовою, зовсім не помітили, як у двері поштового відділення зайшов і зупинився майже поруч Маркіян Яроцький. А також не помітили, що на них знов дивляться всі, хто вишикувався в чергу до віконечка поштарки.

– Мамо, хто це? – Ілля вмить напружився.

– Ма-а-а… Маркіян мій.

– Клавуню, облиш, будь ласка, бо я й сам відрекомендуватися можу, – зупинив чоловік дружину і продовжив, простягнувши руку пасербкові: – Будемо знайомі, я Маркіян Лукич Яроцький…

– Мамо!!! Я ж просив, щоб ніхто, окрім нас!.. – простогнав нещасний. – Навіщо я вам здався такий?! Підлабузник, який під примусом на фашистів працював і майже до кінця за це строк відмотав… І якого тепер подихати викинули… От навіщо я вам, поясни?!

Однак не давши дружині рота розкрити, знов заговорив чоловік:

– Послухай-но, хлопче, матір твоя тут ні при чому. Берегомет – селище невеличке, як бачиш, отож добрі люди прибігли до мене на лісокомбінат та й кажуть: мовляв, Маркіяне Лукичу, а чи знаєте, що жінка ваша з якимсь вельми підозрілим чоловіком на пошті здибалася? Ну, отож я і прийшов. Адже мусив подивитися, що то за чоловік.

Як і раніш, Ілля переводив недовірливо-вовчий, спідлоба погляд з вітчима на матір і назад, тому Маркіян продовжив у попередньому тоні:

– Ну годі тобі, годі! Все гаразд, у тебе є сім’я… хоча ти не з усіма ще знайомий, але ж ми є!.. Твоя матір і сестра. Ну, і ми з Леончиком, звісно. Отож годі стирчати посеред пошти, де на нас витріщаються всі, кому не ліньки. Пішли додому… Ходімо туди, де на тебе чекають. Ходімо!..

Кабінет завуча школи № 38, смт Карнаухівка, неподалік Дніпродзержинська 55 , 21 жовтня 1958 року

– Ну, Борько, нехай сьогодні ввечері твоя дупа готується до зустрічі з моїм ременем! Щоб чекав мене на дивані долілиць без штанів і навіть не думав ні у друзів, ані у сусідів переховуватися, інакше я тобі таке влаштую, бандите малий, що цілий тиждень сидіти буде боляче, – пригрозив Никифор Кузьмич синові, перш ніж виходити вранці з дому.

– Ну, і нащо отак з дитиною!.. – спробувала протестувати дружина, однак чоловік лишився непохитним:

– А ти, Улясю, не захищай нашого шибеника там, де не треба! Не тебе ж до школи викликають, а мене – це раз. Викликають не просто так, а до самого завуча – це два. Добре хоч що не до директора… інакше б я цьому засранцю ще вчора ввечері всю дупу розмачулив би, їй-богу!!! Так би мовити, авансом. Хоча шмагати, не знаючи за що – це проти моїх правил…

– То відшмагайте краше зараз!.. – похмуро пробурмотів винуватець скандалу, проте батько заперечив коротко:

– Ні, це не годиться. Я хочу бути справедливим, хочу знати, за що тобі всипати, – і широким кроком вийшов з хати.

Насправді він не любив карати сина. Ще б пак: вони з Улясею так довго не наважувалися на його народження – тільки по війні вирішили, що все, годі чекати кращого і спокійнішого життя… Отак у них і з’явився Борька.

На жаль, Никифор Кузьмич надто пізно зрозумів усю гіркоту іронічної