Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

вулиці, на якій стояв дім, не кажучи вже про прізвище самої тітки Мокрини. Пам’ятав лише, що на перекривленому паркані, що огороджував її хату, біля хвіртки була намальована крива цифра «6». Але, щоб розшукати її дім, цього було явно замало.

Безрезультатно проблукавши вуличками Добрянки цілу годину, Владо пішов власне до Ямполя. Причина була більш ніж вагома: пошук місця, куди би прилаштуватися на нічліг – інакше можна було дуже просто лишитися ночувати на вулиці. А це не надто приємно, хоча травень був уже в розпалі.

Отут і сталося те, що перекреслило всі райдужні плани молодого чоловіка. Блукаючи тепер уже Ямполем, Владо вийшов на вулицю Піонерську, проминув стадіон «Колос», майже дістався школи № 1… Як раптом в душі з’явилося якесь дивне відчуття. Щось не те було в довколишньому світі… не те або не так… щось кричущо неправильне, дуже помітне й, навпаки, приховане водночас… Тільки він ніяк не міг зрозуміти, що ж саме?! Озираючись на всі боки в пошуках цієї неправильності, молодий чоловік випадково глянув собі під ноги…

Й волосся на його голові раптом само собою заворушилося: і як він міг досі не помічати, що замість бруківки або тривіальної землі під ногами у нечисленних перехожих знаходяться величезні гранітні брили?! Причому не прості, а в деяких місцях розцяцьковані чудернацькими, не схожими на жодні відомі йому літери… Та це ж… це ж!.. Ні-ні, не може того бути!..

– А це зі старого жидівського цвинтаря, – немов відповідаючи на відчайдушний здогад, підтвердила огрядна тітка, обганяючи закляклого Владо. Він здригнувся і прохрипів:

– А я, між іншим, нічого не запитував.

– Хіба?! – зупинившись, тітка уважно поглянула на молодого чоловіка. – Я ж чула на власні вуха, як ти спитав: «Це що таке?»

Владо одразу ж згадав, що в дитячому будинку з ним час від часу ставалися такі самі курйози: він навіть рота не розкривав – але ж інші стверджували, що чули його голос… тільки нібито трішки приглушений, хоча всі слова розрізнялися напрочуд чітко! До нього навіть прізвисько приклеїлося – «Черевомовець». Хоча це було явно щось інше. Незбагненне, нез’ясовне – але інше!..

Утім, не варто про це зараз навіть думати.

– Так, вибачте, я справді спитав, що це, – покірливо погодився він.

– Кажу ж, це зі старого жидівського цвинтаря привезли, – охоче підхопила тітка. – Фашистюги всю місцеву жидву під час війни до ноги повибивали, отож ходити дивитися за могилами все одно нема кому. А плити ж які хороші!.. То чого ж добру пропадати?! Взяли, привезли та й замостили.

– Дякую, – злетіло з його пошерхлих губ.

– А ти сам не з них… Не з жидів, себто? – підозріло спитала тітка.

– Ні-ні, не з них. Я просто смаглявий і чорнявий.

– А-а-а, ну, то діло таке, воно буває, а чого ж?.. Бо я тут подумала, чи ти часом не родичів шукаєш, то, може, підказати щось там… чи я не знаю…

– Ні-ні, дякую.

Сказавши це, він розвернувся і майже прожогом кинувся назад – на залізничну станцію Добрянка. Зупинився лише перед касою. А заспокоївся, відчувши в руках невеличкий картонний прямокутничок – квиток на зворотний потяг. Бо твердо вирішив: все, годі – ноги його більше не буде в цьому місті й навіть в його околицях!!! Нема тут не тільки його матері й тітка Мокрини – навіть жодного сліду табору Джугастрянських бути не може в місті, де смерть розлита скрізь!!! Розлита до того, що перехожі топчуть її ногами!!! Й ніхто нічого не помічає, всім байдуже!..

Всім – але тільки не йому, відірваному навіки від рідного табора, загубленому в цьому неосяжному, підлому й жорстокому світі! Отже, геть звідси, геть, геть!!! Спочатку назад до свого Кіровограда, а там…

А там побачимо. Він дорослий, сиротинець уже позаду, професію токаря він має, на кавалок хліба заробляє. Щоправда, на заводі йому не надто подобається… Але для початку треба вибратися з цього клятого місця й додому дістатися, а вже потім вирішувати, що робити далі. Так і треба діяти.

Приміщення пошти, вул. Центральна, № 144, Берегомет, Буковина, друга половина дня 19 липня 1958 року

Важко було навіть припустити, що вдягнений в лахміття літній чоловік із вкрай стомленим поглядом тьмяних очей, зморшкуватою землистою шкірою обличчя, худорлявий і лисий, з підборіддям, вкритим брудною рябою щетиною, – це той самий красень Ілля, який півтора десятиліття тому поїхав працювати до Німеччини. Хоч нині йому ще навіть тридцяти років не виповнилося, виглядав він принаймні як ровесник власної матері. А може, навіть старшим – особливо коли під впливом чергового нападу черевного болю кривив губи: тоді Клавдія бачила його поламані зуби, немовби облямовані по краєчках десен характерною сизувато-сірою смужечкою.

– Ілько, Ілько!.. Це ж не по-людськи, – зітхала нещасна жінка, витираючи з внутрішніх куточків очей мимовільні сльози. – Ти ж Мусин брат все ж таки. Рідний брат, а не зведений!..

– Ні-ні, мамо, забудьте про це! Чого то ви, чесне слово, – стомлено махав він рукою. – Тепер у вас усіх нова сім’я. Ні, не хочу.

– Ти її брат! – продовжувала наполягати вона. Але марно.

– Ні-ні, мамо, ні! Мою рідну сестру Марічкою звали, а ця вже не Марічка, а Муся якась.

– Але ж синку, що ж ти поробиш, коли мій новий чоловік почав називати твою сестричку саме так, а не інакше?! Вона сама довго звикнути не могла, все казала, бувало: «Мамо, а чого це дядько Маркіян мене Мусенькою кличе, коли я Марічка?! Не треба так, не хочу». А я їй у відповідь: «Що поробиш, доню? Він тобі тепер не дядько Маркіян, він тепер батько. Отже, якщо називає Мусею – треба призвичаюватись, нічого не поробиш». Так поступово і перехрестили нашу Марічку на новий лад.

– От бачите, як воно буває!

– Та буває, синку, звісно ж, буває!..

– А я так не хочу, не хо!.. О-о-о-о!..

Знов вишкіривши поламані зуби із сизувато-сірою облямівкою на деснах, чоловік зігнувся, немовби переламавшись навпіл, і натужно застогнав. Люди, які стояли в черзі до віконечка, підозріло озирнулися в їхній бік. Клавдія була змушена недбало махнути рукою і усміхнутися (мовляв, усе гаразд, людоньки добрії, не звертайте уваги), а потім спитала про очевидне:

– Болить?

– Та-а-а… це ще так… терпимо, – прошипів він, повільно розпрямляючись. – Та й загалом мені пощастило, бо якби мене на урановий рудник запроторили, то я б там давно вже загнувся і зараз би з вами не побачився. А так…