Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

про кінець терапії, і вона казала, як уже звикла до наших зустрічей і як важко їй буде попрощатися зі мною наступного тижня, що це буде чергова втрата в її переліку втрат, аж раптом вона спитала мимохідь: «А я вам казала, що народила близнюків, коли мені було шістнадцять?»

Я хотів закричати: «Що? Близнюки? У шістнадцять? Що ви маєте на увазі під словами “А я вам казала?” Ви чудово знаєте, чорт забирай, що ви мені цього не казали!» Але, пам’ятаючи, що в нас залишається зовсім мало часу до кінця заняття і лише одне наступного тижня, я мусив проігнорувати спосіб, у який вона зробила це повідомлення, і швидко опанувати себе.

— Ні, ви ніколи мені не розповідали. Розкажіть.

— Я завагітніла у п’ятнадцять. Ось чому я покинула школу. Я нікому не казала, поки не стало зовсім пізно і мені не довелося народжувати. Виявилося, що в мене дівчатка-близнючки. — Пенні замовкла, поскаржившись на біль у горлі. Очевидно, їй було важче говорити, ніж вона вдавала.

Я запитав, що сталося з близнюками.

— У соціальній службі мені сказали, що я непідходяща мати, — вони мали рацію, я думаю, — однак я відмовилася віддавати дітей і намагалася сама піклуватися про них. Проте десь через шість місяців вони забрали їх. Я відвідувала моїх доньок кілька разів, поки їх не вдочерили. Я нічого не знаю про них. І ніколи не намагалася дізнатися. Я залишила Атланту і ніколи більше не озиралася.

— Ви часто про них згадуєте?

— Останнім часом так. Я згадувала про них кілька разів одразу після смерті Кріссі, але останні кілька тижнів багато про них думаю. Мені цікаво, де вони, як у них справи, чи вони багаті — це була єдина умова, про яку я просила в центрі усиновлення. Мені сказали, що будуть намагатися. Зараз я постійно читаю історії в газетах про бідних матерів, які продали своїх дітей багатим подружжям. Але що я тоді взагалі знала?..

Решту нашого заняття і частину наступного ми присвятили вивченню наслідків цієї історії. У такий цікавий спосіб її викриття допомогло нам успішно дійти до кінця терапії, оскільки це привело нас до закінченого циклу і ми повернулися до початку курсу, до того самого містичного першого сну з її двома маленькими синами, які стояли на сцені й були одягнені, як дівчатка. Смерть Кріссі та глибоке розчарування синами розпалили її каяття в тому, що вона відмовилася від близнючок, і це змусило її відчувати не лише те, що померла не та дитина, а й те, що вона віддала на вдочеріння не тих дітей.

Я запитав, чи вона почувається винною за те, що віддала своїх дітей. Пенні відповіла сухо: вона зробила все, що могла, для себе і для них. Якби вона у свої шістнадцять років залишила собі двох дітей, вона б скотилася до такого самого життя, що й її мати. І це принесло б страждання дітям; вона б не могла дати їм нічого в ролі матері-одиначки… Тут я дізнався більше про те, чому Пенні замовчувала цю історію про близнючок. Їй було соромно, соромно говорити мені, що вона не знає, хто їхній батько. Вона була страшенно нерозбірливою в підлітковому віці; фактично вона була шкільною шльондрою (як сама себе називала), і батьком міг бути будь-хто з її приятелів. Ніхто в її теперішньому житті, навіть колишній чоловік, не знали ні про її минуле, ні про її доньок, ні про репутацію в школі — усе це вона намагалася приховати.

Наприкінці заняття вона промовила:

— Ви єдина людина, кому я сказала.

— І як воно? Як ви почуваєтесь?

— Спантеличена. Багато думала про те, казати вам чи не казати. Подумки розмовляла з вами цілий тиждень.

— Що означає для вас «спантеличена»?

— Налякана, хороша, погана, пригнічена, радісна… — Пенні швидко протарабанила це. Вона не могла довго обговорювати ніжні почуття, одразу дратувалася. Вона звернула увагу на це і трохи сповільнилася. — Ви, напевне, засуджуєте мене, так? Я не хочу, щоб ви думали про мене погано, коли ми зустрінемось наступного разу.

— Ви гадаєте, що я вас не поважаю?

— Звідки мені знати? Усе, що ви робите, це запитуєте.

Вона мала рацію. Ми підійшли до завершення нашого одинадцятого заняття, отож більше не було потреби щось приховувати від неї.

— Пенні, вам не варто хвилюватися щодо мене. Чим більше я про вас дізнаюся, тим більше ви мені подобаєтеся. Я захоплююсь вами, ви стільки всього пережили за своє життя.

Пенні розплакалася. Вона показала на годинник, нагадуючи, що наш час уже вичерпався, і вибігла з кабінету вся в сльозах.

За тиждень на нашій останній зустрічі я дізнався, що вона не могла припинити плакати майже весь цей час. Дорогою додому вона зайшла на цвинтар, сіла біля могили Кріссі і, як часто робила, далі ридала за донькою. Але того дня сльози не закінчувалися. Вона лягла, обійняла надгробок і почала плакати ще сильніше — спочатку оплакувала тільки Кріссі, а згодом і всі свої втрати.

Вона плакала за своїми синами, за безповоротно втраченими роками, через біди, які з нею сталися. Вона плакала за своїми двома доньками, яких втратила й ніколи не знала. Вона плакала за своїм батьком — ким би він не був. Вона плакала за своїм чоловіком, за сповненими надій молодими роками, які вони прожили разом. Вона плакала за своєю старою бідною матір’ю і сестрами, які пішли з життя ще двадцять років тому. Але найбільше вона плакала за собою, оплакувала життя, якого в неї ніколи не було.

Незабаром наш час добіг кінця. Ми підійшли до дверей, потисли один одному руки і попрощалися. Я дивився, як вона йде вниз сходами. Вона відчула, що я дивлюся, обернулася і сказала:

— Не переживайте за мене. Зі мною все буде нормально. Запам’ятайте. — І вона торкнулася срібного ланцюжка у себе на шиї. — У мене ж був ключ від квартири.

Епілог

Я побачив Пенні ще раз через рік, коли повернувся з творчої відпустки. Я заспокоївся, коли переконався, що їй набагато краще. Хоча вона й запевняла мене, що з нею все буде гаразд, але я все одно хвилювався. У мене ніколи раніше не було пацієнта, який би розповів стільки болісних історій за такий короткий час. Ніхто так голосно не ридав раніше. (Моя секретарка, чий кабінет був поряд з моїм, зазвичай подовжувала перерви на каву на час сеансів із Пенні.)

На нашому першому занятті вона сказала мені: «Просто дайте мені почати. Далі я подбаю про все сама». Насправді так і сталося. Цілий рік після курсу терапії Пенні не консультувалася із психотерапевтом. Я пропонував їй це, але її прогрес був очевидним і їй не потрібна була стороння допомога.

На нашій