Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Юда побачив, що я вишу на стелі, й негайно підстрибнув, намагаючись ухопити мене за ступню. Я підтягнув ноги вище, і йому не вистачило кількох сантиметрів. Пес розбігся ще раз і знову підскочив, але теж марно. Спробувавши ще кілька разів, він ліг і вирішив почекати.

Я мусив стежити за ним. Якщо просто повиснути — до підлоги залишалося не більше ніж два метри, і Юда міг легко дістатися до моїх ніг. Я не знав, як довго доведеться висіти, але здогадувався, що Гарбуз чекає, поки я впаду, а пес накинеться на мене. Це перекреслило б усі мої зусилля протягом кількох останніх місяців та звело б нанівець те, що я перерахував його зуби — навіть ті жовті, що майже повністю загрузли в яснах у глибині рота. Набравшись горілки, Гарбуз незліченну кількість разів хропів із роззявленим ротом, тож я ретельно перерахував його огидні зуби. Щоразу, коли селянин бив мене занадто довго, я нагадував йому кількість його зубів; якщо він мені не вірив, міг сам їх перерахувати. Я знав їх усі, байдуже якими хиткими чи гнилими вони були та як глибоко ховалися в яснах. Якщо він уб’є мене, жити йому залишиться недовго. Однак якщо я впаду в нетерплячі ікла Юди, Гарбуз матиме чисте сумління. Йому нічого буде боятися, а його покровитель, святий Антоній, можливо, навіть виправдає мою несподівану смерть.

Плечі вже заніміли. Я поворушився, кілька разів зігнув руки, повільно розслабив ноги, наблизивши їх на небезпечну відстань до підлоги. Юда лежав у кутку, вдаючи наче спить, але я знав усі його хитрощі так само добре, як він мої. Він знав, що в мене ще залишилися сили і що я відсмикну ноги швидше, ніж він зможе до них підстрибнути. Тому собацюра чекав, коли втома переможе мене.

Біль у тілі мчав у двох напрямках. По-перше, від рук до шиї та плечей, а по-друге, від ніг до талії. Ці два різні види болю просувалися до середини мого тіла, наче два кроти, що копають під землею тунелі одне одному назустріч. Біль у руках легше було стерпіти. Я міг упоратися з ним, переносячи вагу тіла з однієї руки на другу, розслабляючи м’язи та знову навантажуючи їх, звисаючи на одній руці, поки кров приливала до другої. Біль у ногах і животі був настирливіший і, розпочавшись, не збирався минатися. Він був як личинка шашеля, що знайшла затишну місцину під гілочкою дерева і залишилася там назавжди.

Це був дивний, тупий та водночас пронизливий біль. Мабуть, так само боліло чоловікові, про якого не раз застережливо згадував Гарбуз. Вочевидь, той чоловік по-зрадницьки вбив сина впливового фермера, і батько вирішив помститися вбивці на старомодний лад. Разом із двома кузенами він відвів злочинця до лісу. Там вони вже приготували майже чотириметрову жердину, загострену з одного боку, як велетенський олівець. Чоловіки поклали її на землю, обіперши тупим кінцем у стовбур дерева. Потім нещасного прив’язали за ноги до сильних коней так, що загострений кінчик націлився йому між ноги. Тихенько підбадьорювані коні протягнули жертву загостреною колодою, що поступово вгризалася в тугу плоть. Коли вістря увійшло в чоловікові нутрощі достатньо глибоко, його мучителі підняли жердину разом із насадженим на палю й вставили її в заздалегідь приготовану яму. Вони залишили вбивцю повільно помирати.

Тепер, звисаючи зі стелі, я уявляв того чоловіка і чув, як він скавчить у темряві, намагаючись підняти до байдужих небес руки, що батогами звисали з роздутого тіла. Мабуть, він був схожий на пташку, яку збили з дерева рогаткою і яка мляво впала на висхле загострене стебло.

Продовжуючи вдавати байдужість, унизу прокинувся Юда. Він позіхнув, почухав між вухами і влаштував полювання на бліх на своєму хвості. Часом він глипав на мене, але, побачивши підібгані ноги, з огидою відвертався.

Лише одного разу йому вдалося мене обдурити. Я повірив, що він заснув, і випростав ноги. Юда тієї ж миті злетів у повітря, підстрибнувши наче коник. Одна нога смикнулася недостатньо швидко, і пес трохи подряпав шкіру на п’ятці. Від болю та страху я мало не впав. Юда тріумфально облизав пащу й розлігся біля стіни. Примружившись, він дивився на мене щілинами своїх очей і чекав.

Я думав, що більше не можу триматися. Вирішив зістрибнути й планував, як захищатися від собацюри, хоча знав, що не встигну навіть стиснути кулак, а пес уже вчепиться мені в горло. Марно було гаяти час. Аж раптом я згадав про молитви.

Я почав переносити вагу з однієї руки на другу, рухати головою й смикати вгору та вниз ногами. Юда дивився на мене, збентежений таким виявом сили. Урешті-решт він відвернувся до стіни й залишався байдужим.

Час спливав, і мої молитви множилися. Тисячі днів блаженства простромили солом’яний дах, полинувши до небес.

Надвечір Гарбуз увійшов до кімнати. Подивився на моє мокре тіло й калюжку поту на підлозі. Грубо зісмикнув мене з гаків і копняками вигнав із кімнати пса. Того вечора я не міг поворушити ні рукою, ні ногою. Я лежав на матраці й молився, заробляючи сотні та тисячі днів блаженства. Як не крути, на небесах уже було більше моїх молитов, ніж пшеничних зернят на полі. Будь-якого дня, будь-якої миті це мусили помітити на небесах. Можливо, просто зараз святі радяться щодо значного покращення мого життя.

Гарбуз підвішував мене щодня — подеколи вранці, подеколи ввечері. А якби він не боявся лисиць та злодіїв і міг залишити Юду всередині, то робив би це ще й вночі.

Завжди одне й те саме. Поки я ще мав сили, пес спокійно витягався на підлозі, вдаючи, наче спить, або недбало ловив бліх. Коли біль у руках і ногах посилювався, він насторожувався, наче відчував, що відбувається всередині мого тіла. Струмки поту лилися з мене, збігаючи цівками уздовж напружених м’язів, і крапали на підлогу з ритмічним звуком. Варто мені було випростати ноги, Юда незмінно стрибав на них.

Минали місяці. Гарбуз дедалі більше потребував моєї допомоги на фермі, адже часто напивався і не хотів працювати. Тепер він підвішував мене лише тоді, коли не мав з мене особливого зиску. Протверезівши, він чув, як галасують голодні свині та недоєна корова, знімав мене з гаків і гнав до роботи. Від такого висіння м’язи на моїх руках зміцніли, і я міг висіти годинами без надмірних зусиль. Попри те, що живіт починав боліти пізніше, з’явилися судоми, які лякали мене. Та й Юда ніколи не