Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

й теми для розмов з іншими вичерпалися, були й ті, хто скоса поглядав на нас, їм розповіли, що, можливо, наших рідних ніколи так і не знайдуть. Читали й у газетах, що, можливо, скоротять і фінансування для пошукових програм, припинять виділяти гроші на ідентифікацію, добре, що хоч Спасула нам розтлумачила, сказала, гроші ж давали європейці від імені свого союзу, а тепер, коли кількість мерців зменшилася, коли щороку дедалі меншає трупів, багато хто подумує, чи не скоротити кошти. Зрештою, колись має завершитись і робота комісії. На чомусь треба поставити крапку. Бо ж, бач, є люди, які пропали назавжди, є ті, кого ніколи не знайдуть, є ті, кого не знайти, не знайти, хоч ти лусни. Усе йде до того, що, врешті, і тому, що було зроблене, і тому, що було знайдене, — усьому, всьому покладуть край. Що знайшли — те знайшли, скількох знайшли — стількох знайшли, скількох поховали — стількох поховали, усе, про інших мови нема, нічичирк. Чи воно так усе, Спасуло, чи я правильно зрозуміла, скажи нам, скажи? Дай мені відповідь, Спасуло, чи існують люди, які пропали назавжди? Яких ніколи ніхто не знайде? І як їх називатимуть, тих зниклих безвісти, які пропали назавжди? Уже придумали слова для зниклих безвісти, яких не можна знайти? Чи можуть, Спасуло, люди зникнути двічі? Чи в нас є слова назвати тих, хто двічі зник? Кажи, Спасуло, не мовчи, скажи щось і ти!

— Коли народилося дитя, тре’ коло нього положить скибку хліба.

— Еге ж, скибочку.

— Хліб, шоб була над ним благодать на віки вічні.

— На віки вічні, на віки!

— Шоб хліб біля нього був, аж поки воно не виросте.

— Хліб, шоб не забрали в тебе дитя Добрі Жіночки.

— Як воно попаде їм до рук, вони його підмінять.

— Поклади дитині бублик-кулурі в ручку.

— А під подушку — ножниці залізні, хай його бережуть.

— Посип його сіллю, посоли, хай якась солоденька, гарна жінка те зробе.

— Шо з усього цього ти не зробила, Спасуло?

— Вай-вай-вай. Може, за той час вспіли прийти Добрі Жіночки?

Щоразу, коли Спасула згадує сина, то смажить хліб. Ллє на сковорідку арахісову олію, ріже смужками старий черствий хліб, смажить так, щоб смужки набралися ­олією, щоб стали хрусткими, потім посипає все цукровою пудрою. Іноді вона смажить хліб на вечір, і ми їмо його вдвох, іноді я бачу, як вона готує лише на себе, а потім сідає і сама їсть надворі. «Чому, Спасуло, коли ти згадуєш сина, смажиш хлібні смужки? Чому ти їси їх на самоті надворі?» «Тому, що такі гріночки я смажила синочку, коли він був маленький. Наливала олію, яка починала шкварчати, різала тоненькими скибочками хліб, бо дитя було малим. Добре обсмажувала, а тоді посипала щедро пудрою. Таке пригощення готувала синочку». Таке пригощення Спасула готувала сину, коли той був малим. Але не хоче зі мною говорити, сидить сама надворі, посипає підсмажені скибочки цукровою пудрою і плаче, але, я думаю, плаче вона через те, що хоче пам’ятати свого сина маленьким. Не відповідає Спасула, хоч скільки я питала б, але, думаю, іноді вона хоче згадувати свого сина маленьким. Тому і смажить скибки хліба. Тому і посипає їх цукровою пудрою. Коричневою, як і колір цукру. Бо хоче згадувати, як її син був малим.

— Народити спершу.

— Потім годувати грудьми.

— Пестити.

— Цілувати.

— Пеленати.

— Колисати.

— І мріяти.

— Шоб ти вдався добрим.

— Шоб ти вдався розумним.

— Шоб ти хорошою людиною був.

— Народжуй його.

— Давай йому груди.

— Не відривай від серця.

— Цілуй.

— Мрій.

— Шоб удався добрим.

— Шоб удався розумним.

— Шоб хорошою людиною був.

— Тепер, коли можеш.

— Тепер, коли можливості вже нема.

— Не спиняйся, Спасуло, загадуй бажання тепер, коли тебе чують Сужениці.

— Благай зараз, поки дитя ще мале.

— Благай зараз, поки ще далеко Добрі Жіночки.

«Де більше Бога?» — спитав Карліто. «У страху», — відповіла мама. «Там багато Бога. Коли є страх, Бога найбільше. У ньому Бога більше за все». «А коли є любов?» — хотів спитати Карліто. «Коли є любов, скільки Бога тоді? Коли його стільки в страху, скільки його в любові?» Проте не спитав. І вона йому не відповіла. Не розповіла йому, що найбільше Бога лише в страху. В любові Бог інший. Колись, подумала вона, коли ми повернемося зі страху, якщо Бог лишиться в нас, то побачимо його, якщо Бог лишиться в нас, якщо ми носитимемо його в собі, ми побачимо, яким є Бог в любові. Якщо Він лишиться.

Одного лише разу ми зі Спасулою по-справжньому зчепилися, посварилися, лише одного, саме тоді, коли й не треба було б, коли вона повернулася з церкви, куди ходила на похорон свого сина. Бог мені свідок, я прокинулася вчасно того ранку, та в мене скрутило живіт, Бог мені свідок, я не могла піти з нею, встати з ліжка не могла через біль, кричала від болю, та піти разом із нею на похорон не могла, Бог мені свідок, добре, що він утрутився і мене звалила з ніг хвороба, не могла я з нею піти на похорон, у нас же все було однаковісіньке, не розрізниш, оскільки і її ідентифікацію вже здійснив комітет на волонтерських засадах.

Увечері подзвонили до Спасули, сказали, що знайшовся її син. Хіба не ввечері тобі дзвонили, Спасуло, щоб сказати про сина? Знайшли, кажуть, у братській могилі, закопаного долілиць, як і інші. Разом їх зарили, усіх разом того дня й знайшли, і вирішили поховати, ну, бо вони ж невинуваті були, просто несли службу, як і заведено, приїхав на похорон і міністр, узяв слово. Вони ж невинуваті були, бо робили те, що їм наказали, невинуваті, бо виконували, що їм сказали, невинуваті, треба поховати і їх, залікувати рани, перегорнути сторінки, ганьба, наша держава багато років лишала їх збезчещеними. Повсідався хтось на танки, врррр, вррр, хотіли вдарити по Макаріосу[52], підкотилися до президентського палацу, спробували ввірватися, а їх атакували інші, ті, хто стояли в ньому на варті та повбивали. Один іншого вбивав, усі загинули. Усі корилися своїм наказам — неухильно, так, як слід, усі невинуваті, сказав міністр, насправді, інших вони не хотіли вбивати, корилися наказам згори. Хто це був, Спасуло, хто давав ті вказівки згори? Вони невинуватими були, робили те, що їм наказали,