Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

зниклих безвісти, не зникай більше», — сказала вона мені. З того часу, коли мама хапалася за капець, вона ставала між нами й заважала їй. «Дитина не винна», — казала матері.

— Кажуть, шо як настане твій час,

— приходе і той, кого ти ждеш з усіх сил,

— приходе, шоб забрати тебе із собою,

— не лишати тебе, шоб не проходила ти крізь ворота пекла сама,

— показати тобі, шо робити.

— Розрадити тебе.

— Сказати тобі, шо він осьдо, поряд,

— завжди приходе той, кого ти ждеш з усіх сил,

— приходе, якшо ти його ждеш.

— Душа не забува, ні.

— Душа завжди памнятає.

8.

Духу турків Спасула терпіти не могла. «Прийшли, позабирали наші хати, вбивали нас, зробили з нас біженців», — казала вона. І хай щоб ми робили б, вони все одно погано ставилися б до цього. «Те, на кого вони перетворили нас, було набагато гіршим». А ще розмови про її сина, якого з іншими звинувачували в тому, що вони привели турків після всього, що натворили, але вона не погоджувалася з такими словами. Ті все одно зробили б те, що зробили, було на те чимало причин, шукали лише привід, повторювала вона, а турків отих духу не переносила, очі її їх не бачили б. До того дня, коли ми з нею не пішли на ту зустріч щодо похорон. Тоді це сталося. Коли вже наш Йоргакіс знайшовся — і ми його поховали, а Спасулин син — ні, ніхто не знав, що з ним. Тож комітет запросив нас на одну зустріч, а те, що й турки на ній будуть, ми не знали. Що там такі слова прозвучать, не знали теж, бо і дитину із собою взяли. Нас розсадили й у загальних рисах почали розповідати, як здійснюють ідентифікацію і що потрібна додаткова інформація по масових похованнях, і як ми знаємо про когось, хто щось таке знає, мусимо обов’язково повідомити їх. Тоді підвелася одна туркеня і сказала, що все, що роблять для загиблих 74-го, допомогло в пошуках їхніх загиблих 63-го під час заворушень між двох спільнот, так і сказала — між двох спільнот, бо у великих захороненнях після розкопок знаходили на самому споді ще раніше вбитих, їхніх мерців. Де знаходили інших мерців, Спасуло? Із самого низу були турки, яких ми вбили 1963-го, а над ними вже наші загиблі, яких турки вбили під час першого та другого вторгнення. Невже вони іншого місця вибрати не могли? Шукали криниці й висохлі западини річок, сказала туркеня, місця, де просідав ґрунт, пустоти, які колись заповнювала вода. Ми скидали тіла їхніх у свої криниці, а потім вони туди ж скидали тіла наших, кістки впереміж, знизу турки, згори греки. Коли починалися дощі, вода в криницях піднімалася, кістки перемішувалися, тому тепер і добивалися від комісій, щоб ті здійснювали ідентифікацію, бо ніхто не міг розібрати, де чиї. Узяли ми та й уявили криницю, повну грецьких і турецьких кісток, які впереміж лежать по западинах і вибоїнах, і дуже засмутилися. Побачили, як і туркеня ридає, і стислося в нас серце. Дорогою додому Спасула йшла мовчазною, а мене всю розпирало від питань, від сумнівів, та я не наважувалася нічого сказати, а Георгія те побачила і взяла, та й стисла міцно мою руку, мовляв, хоч не самі вони там. Мертві, кістки впереміж, але хоч не самі, мають компанію, «бо всі, і ті, і ті, — каже, — мамо, спокою не мали через те, що рідні їх не можуть знайти, не знає ніхто, де вони, а так — хоч не самі, мають компанію, здружились у смерті», і Георгія відтепер впевнена, так нам і сказала, впевнена, знизу турки, зверху греки, потім почалися дощі, вода стала підніматися, кістки стали перемішуватися, здружилися вони, мамо, здружилися, тітко Спасуло, не плач більше, не треба.

— Позавчора й Айше померла!

— Вай-вай, і Айше вже нема.

— Ось так її, сердешну, на тому боці оплакували позавчора і її родички.

— Ридма ридали, шо тут сказать, і вони.

— Як побачила вона, — так розповіли, — шо вже смерть у неї в головах стоїть, каже, біжіть, кличте ходжу.

— Ходжу, каже, приведіть до мене.

— А тоді, хай усі підуть з кімнати, має про шось йому сказати.

— Ану всі геть, бо маю шось йому сказати.

— А тоді припіднялась і розказала йому всі таємниці, які знала про похованих.

— Я, ходжо, знаю багато чого таємного про поховання, коли я помру, мерщій іди й розкажи все про похованих.

— Шоб той розказав, де слід, шоб познаходили людей, шоб вони знайшли спокій і шоб рідні їхні знайшли.

— Знаю, ходжо, багато таємниць про поховання.

— Боялася, каже, весь цей час зізнацця.

— Знаю, ходжо, де їх поховали.

— Але тепер прийшло її врем’я, і вона дуже боїцця, шо вже прийшли по її душу.

— Не хочу це забирати з собою, ходжо, цю таємницю.

— Розказала ходжі про якісь криниці, в які скидали вбитих.

— Знаю, ходжо, де поховали вбитих.

— Розказала, йому, шо бачила якось уночі, як їх скидають туди одного за одним.

— Бачила, ходжо, як їх одного за одним скидали.

— Глядь, помітили її, приставили ніж до горла.

— Сказали мені, шо зараз я сама відправлюсь за мертвими.

— Нічого не розповідай, тітко! Konuşma![47]

— Konuşmam![48]

— Коли твоє врем’я прийде помирати, o zaman konuşacaksim[49]!

— Konuşmadim hocam o zamadan beri konuşmadim[50].

— Konuş, каже їй ходжа, şimdi konuş zaman geldi[51], шоб знайшли спокій люди і шоб рідні їх знайшли.

— І Айше розповіла.

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих.

— Дожила до дев’яноста п’яти років, шоб розповісти.

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Ідіть туди й побачите, скільки їх.

— Konuş, Айше, хоч зараз — konuş!

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Знаю, мені й не знати?!

— Позавчора померла Айше.

— Зійшлися жінки на тому боці, як оце ми на цьому.

— Вай-вай, чекали, коли стане помирати Айше, шоб розказала нам правду.

— Я знаю, ходжо, знаю, де вони поховали вбитих.

— Айше знала, вона знала, де вони поховали вбитих.

9.

От і нині ми поховали, що вже поховали, а знайшли, що вже знайшли, от уже припинили ходити часто на ті збори, от уже