Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

А тобі, друзяко, скільки років?

— Сорок п'ять.

— Найкращі роки. Скажи-но, чому ти не віддав тому бідоласі, головному інженерові, те, що він просив?

— Пішта здригнувся.

— Ваша вельможність, матеріали конкурсу не дозволяється віддавати відомчому інженерові до закінчення строку конкурсу.

— Так, так, звичайно. А ти все-таки віддай, бо наступного тижня на нього чекає сила-силенна справ. Відповідальність я беру на себе. І щоб я більше не чув цього "ваша вельможність!" Я вже казав: ти для мене — любий племінник, а я—твій дядечко. Чи, може, ти не вважаєш мене своїм дядьком?

— Але... що ви, любий дядечку...

— Про ферму побалакаємо згодом, бо все те, що ти мені розповів — чудово! Цю справу треба вирішити позитивно. А доктор Мартіні хай собі залишається в опозиції— нам конче потрібна опозиція; вона примусить нас благополучно довести справу до кінця. Якщо не буде опозиції— все загине. Опозицію треба шанувати... Це теж сказав Ференц-Деак. А як же це ти заприятелював з доктором Мартіні?

— Він мій родич.

— Родич?!—вигукнув бургомістр так, ніби почув, що доктора Мартіні призначено губернатором,—Твій родич? Як це може бути?

Обер-прокурор усміхнувся.

— А так, що його й моя бабусі були дві старі жінки. Однак бургомістрові, очевидно, було не до жартів. Він

похмуро, навіть з деякою підозрою дивився на обер-прокурора. Пішта мусив пояснити:

— Дідусь мій, Іштван Коп'яш, привіз собі дружину з комітату Дьомьор, молоду Єву, з роду Малатинських, що з Подоліна, А бабуся доктора Мартіні теж із Подо-ліна й теж із роду Малатинських. Тож і виходить, що ми — родичі, правда, дуже далекі. Схочу — визнаю, не схочу — не визнаю, як скажете, любий дядечку..,

— Гм!— хмикнув бургомістр.— Фатально, фатально!..

— Доктор Мартіні сказав, що досі йому не пощастило знайти в місті жодного родича. По материнській і по батьківській лінії він походить з" Північної Угорщини і" на мою думку, через те й був так довго одним із лідерів опозиції. Адже він нічим не ризикував,..

— Он воно як!— промовив бургомістр, куйовдячи пальцями борідку.— Посидь, друзяко, в мене ще хвилинку" поговоримо про це діло. Цікаво, цікаво... Значить, доктор Мартіні — твій родич. І чого ж він хоче? Він тобі казав?

Пішта трохи розгубився. Невже родинні зв'язки з багатими та впливовими особами дають законне право брати участь у різних аферах? Виходить, що дають...

— Я не знаю, чого він хоче,— ухильно відповів Пішта.— Мартіні не відкривав мені своїх намірів.

— У тім-то й річ. Він зондує... Імовірно, що він задумав використати тебе, аби піднятися на вищий щабель і мати змогу Впхнути носа в справи міста. До опозиції може належати будь-хто. Великого розуму для цього не потрібно, треба тільки нападати й критикувати... Таким нікчемам легко на світі живеться. Я не маю сумніву: настане час, коли Мартіні прилюдно оголосить, що він — твій родич. Будь обережний, друзяко! Не можна ж усіх пригріти!..

Пішта хотів був сказати, що, коли добре розібратися, то Мартін ціякий йому не родич, а так — сьома вода на киселі... Але тут же злякався, що бургомістр може неправильно,це витлумачити. А що як він подумає, ніби обер-прокурор має якісь свої потаємні плани і хоче їх здійснити з допомогою доктора Мартіні?..

Повагавшися, Пішта мовив:

— Ваша вельможність, сьогодні ввечері я —зустрінуся з доктором Мартіні в казино і поговорю з ним. Далі побачимо. Рано чи пізно вилізе шило з мішка, і він змушений буде відкрити карти.

Бургомістр барабанив по столу своїми випещеними старечими пальцями.

— Не люблю я цих щирих розмов! Хай краще він не відкриває своїх карт, а залишається в опозиції... .На якого дідька тобі знадобилося те родичання?

— Хіба я в цьому винен? Це ж від діда пішло,..

— Велике діло — від діда. Було та й загуло...' Май на увазі — в Мартіні руки загребущі. А горлодер із нього Добрячий...

— Треба заткнути йому рота кляпом.

в — Навряд чи вдасться. Надто він голодний. Адже йому не щастить. Та й контора його теж нічого не варта. Хтось інший за таких обставин уже розбагатів би. А в *вого Мартіні навіть клієнтів немає.

— Авжеж, дядечку, справа це серйозна. Дуже серйозна. В усякому разі, я спробую з'ясувати, що до чого. Завтра, мабуть, вже скажу щось більш певне.

Увійшов секретар і сповістив, що в приймальні зібралося чимало народу. Назвав прізвища.

Пішта вклонився й вийшов з кабінету.

В коридорі він усміхнувся. Був задоволений собою. Він заінтригував бургомістра — це ясно. Але зайвого не сказав..;

Головний інженер чекав на Пішту в кабінеті. З його невимушеної пози обер-прокурор зрозумів: він певен, що одержить документи, які його цікавлять. Ну що ж, гаразд. Але хай почекає трохи, похвилюється...

— Друже,— лагідно сказав Пішта,— як добре, що ти тут. Щойно я мав розмову з паном бургомістром про свиноферму. Сідай-но ближче, хочу поговорити і з тобою.

— Та в мене багато нагальних справ...

— Знаю,'знаю, але ця справа більш нагальна! Любий докторе Петерфі!—гукнув Пішта в сусідню кімнату.-— Будь ласка, принеси документи свиноферми. А ти скажи мені, друзяко, скільки заборгувала свиноферма "Холу-бові й К °"?

— Цього я не знаю — адже рахунки у вас.

— І все-таки... Чи велика сума?

— Велика.

— Ця фірма будувала там усе?

— Атож.

— Обладнання теж належить фірмі?

— Яке обладнання?

— Наприклад, обладнання електростанції. Та й інші машини...

• — Ні, цим займалася фірма Сенткалнаї.

— Он воно що! Значить, Сенткалнаї представляють і машинобудівну промисловість?

— Сенткалнаї — власники магазину залізних товарів, тому постачали обладнання вони. До того ж, машини, певне, обійшлися їм дешевше, ніж якби" їх замовляли через агентів.

Доктор Петерфі приніс купу папок з документами й кинув їх на стіл. Поруч поклав книги бухгалтерського ф обліку.

Головний інженер скоса дивився на ці приготування.

— Друже мій,— сказав він нарешті,— сьогодні я не можу приділити цьому питанню навіть чверті години, бо вже и так забарився. Незабаром обід, а до обіду мені треба покласти на стіл панові бургомістру важливі відомості. (

Пішта на м'ить замислився. Мабуть, краще зараз не сваритися...

Він оддав головному інженерові документи конкурсу. З гіркою усмішкою дивився, як той виходить з кабінету. Коли двері зачинилися, Пішті здалося, що його обікрали. Цікаво, що вони замишляють? З якою метою? Як про це дізнатися? Чи розбереться він у цій афері?..

Доктор Петерфі все ще стояв перед ним,~чекаючи розпоряджень.

— Любий докторе Петерфі, я чимдалі менше розуміюся на цій справі. Ти, ясна річ, у курсі всього. Прошу тебе, розкажи мені в загальних рисах цю історію.

— Як накажете, пане обер-прокурор.

— Я повинен у всьому розібратися, все зрозуміти. Час квапить. Можливо, через кілька годин доведеться приймати якесь рішення-. В інтересах справи мені потрібна точна інформація. Я буду говорити "з керівництвом...

— Я до ваших послуг, пане обер-прокурор.

— Будь ласка, сідай. Дозволь запитати тебе про одну Делікатну річ.

— Прошу.

— Звідки ти родом?

— Я? Із Трансільванії, пане обер-прокурор. Біженець із Трансільванії.

— Отже, ти не з Альфельда... І тут у тебе немає ніяких родичів?

— Нема.

— А в дружини?

— Теж нема.

— І як вам живеться на чужині?

— О, дуже кепсько! Як ви самі сказали, тут ведеться непогано тільки тим, кому допомагає рідня. А жарат-ноцькі міщани нехтуютй нами, приїжджими, не вважають за людей. От хоч би наш домовласник... Він на кожному кроці дає нам зрозуміти, що ми — пройдисвіти. Не в тім річ, звичайно, що він не запрошує нас на іменини або, коли коле кабана, на свіжину. Нам це байдуже. Гірше те, що він повсякчас прагне нас принизити. Хотіли скласти на подвір'ї кубометр дров — не дозволив, ще й вилаяв. А недавно кричав як навіжений: "Чорти б узяли цих пройдисвітів! Витурюють нас із власного будинку!" Йшлося ж тільки про те, щоб він дозволив нам тримати в підвалі овочі: картоплю, моркву, буряки,— бо дружина купила поросятко. Потім хазяїн сказав, що в контракті про квартиронаймання не згадується про поросят. Хоча свого часу, коли ми наймали квартиру, я поставив умову, щоб нам дозволили тримати свиню. В хазяїна є великий хлів. Він стоїть порожній. Свою землю, як це тут заведено, хазяїн оддав в оренду дітям, на утриманні яких він тепер перебуває. Вигодсівує лише стільки свиней, скільки самому потрібно. Хлів величезний — шістнадцять свиней поміститься! А хазяїнові, бач, шкода, щоб ми впхнули в якийсь там закуток наше поросятко... Важко жити в цьому місті, не те що в наших краях. Там домовласники куди добріші, намагаються всіляко догодити квартирантам. Та що вдієш — доводиться з усім миритися...

Пішта заспокоївся. Йому тільки хотілось дізнатися, чи Петерфі є "безстороннім свідком", людиною, яка ні в чому не зацікавлена. І він у цьому переконався. В доктора немає тут ніяких родинних зв'язків. Отже йому можна довіряти...

— Як заснували цю свиноферму?

— Мене ще тоді тут не було. Я служу в управі