Чарльз Діккенс - Великі сподівання, Чарльз Діккенс

судячи з його капосної натури, він зумисне вигадав собі таке ім'я, аби подражнити сільських легковірів. Це був широкий у плечах смаглявий незграба, неабиякий здоровань, і ходив він перевальцем, ніколи нікуди не кваплячись. Навіть на роботу він приходив так, наче знічев'я забредав до кузні, та й ідучи обідати до «Трьох Веселих Моряків» або ж вертаючи з роботи ввечері, ступав з таким виглядом, як у Каїна чи Вічного Жида,5 немов і гадки не мав, куди його несе, немов забирався звідси на віки вічні. Мешкав він у сторожа на шлюзі і в робочі дні прителіпувався з цього свого відлюддя, встромивши руки в кишені, а підвішений на шию клуночок зі сніданком закинувши за спину. В неділю він здебільшого вилежувався увесь день біля воріт шлюзу або стовбичив, прихилившись до клуні чи ожереду сіна. Снуючи туди-сюди, він завжди очі втуплював у землю, і коли хто, бувало, питав його що-небудь або з якої іншої причини доводилося піднести голову, погляд у нього робився напівобурений, напіврозгублений, так наче єдине, що морочило йому голову,- це здивування, що він ніколи ні про що не думає. Вовкуватий цей наймит недолюблював мене. Коли я був дуже малим і всього боявся, він мені наговорив, що в чорному кутку кузні живе чорт і що він з ним добре знається, і ще додавав, що раз на сім років вогонь у кузні розпалюють живим хлопчиком, тож, мовляв, і я можу піти на розпал. Коли я став підмайстром Джо, в Орліка, здається, скріпилася давня підозра, що я з часом займу його місце, і він став недолюблювати мене ще більше. Щоправда, говорити чи робити що-небудь відкрито вороже він не важився, але я помітив, що лупить молотом він неодмінно так, щоб іскри летіли на мене, або от тільки я затягну «Старого Клема», він і собі встряне, і конче невлад.

Коли наступного дня я нагадав Джо про обіцянку дати мені вільних півдня, Долдж Орлік чув це. В ту хвилину він нічого не сказав, бо вони з Джо саме розплескували розжарену штабину заліза, а я роздував міхи, але трохи згодом він сперся на молота й заговорив:

- Послухайте, хазяїне! Ви ж, певне, не збираєтесь тільки одному з нас давати попуст. Коли малий Піп дістає вільного півдня, то й Старому Орлікові теж хочеться.

Йому було років двадцять п'ять, але він мав звичку говорити про себе, як про діда.

- Та нащо тобі цих гулящих півдня? - спитав Джо.

- Нащо? А йому нащо? Я незгірш за нього з цим часом впораюся,- відказав Орлік.

- Та в Піпа є діло, він іде до міста,- пояснив Джо.

- Тоді Старий Орлік теж піде до міста,- не розгубився той.- До міста й двоє можуть піти, не тільки один.

- Та не дражнися,- осмикнув його Джо.

- Як схочу, то й дражнитимусь,- буркнув Орлік.- Теж мені ходак до міста! Ні, хазяїне. Так не подобає - мазунчиків заводити. Треба порівну. По правді.

Оскільки господар відмовився обговорювати це питання, поки наймит не врівноважиться, Орлік кинувся до горна, видобув розжарену до червоного пластину, націливсь нею, мов хотів проштрикнути мені тіло, крутнув її у мзне над головою, поклав на ковадло й заходився кувати - так запекло, немов то був я, а іскри - то бризки моєї крові. Коли нарешті сам розпалився до гарячого, а залізо охололо, він знову сперся на молота й сказав:

- То як, хазяїне?

- Ти вже вгомонився? - поспитав Джо.

- Та що, вгомонився,- буркнув Старки Орлік.

- Тоді, як ти все-таки хлопець роботящий,- сказав Джо,- нехай так і буде - сьогодні з полудня всі вільні.

Моя сестра, що стояла надворі на послуху - підслухувати й підглядати вона була першорядна майстриня! - тут таки встромила голову у вікно кузні.

- Ну й дурень же! - напалася вона ка Джо.- Відпускаєш на гульки такого неробу! Багатій ти, я бачу, що отак тринькаєш гроші! От би мені його дали в руки!

- Та вам би хоч кого в руки, ви справитесь,- зло ошкірився до неї Орлік.

(- Не чіпай її,- сказав Джо.)

- Я б не попустила всім цим бовдурам і пройдам! - відрубала сестра, розпалюючи себе.- А якби цим бовдурам не попустила, то твоєму господареві й поготів, бо він бовдур над бовдурами. А якби пройдам не попустила, то й тобі тим паче, бо другого такого потвору й пройду, як ти, ані в нас, ані в самій Франції не знайдеш. Ось так!

- Ну ж і відьма ви, тітко Гарджері,- буркнув наймит.- Недурно й на пройдисвітах так добре знаєтесь.

(- Не чіпай її, чуєш? - повторив Джо.)

- Що ти сказав? - скрикнула моя сестра, зриваючись на вереск.- Що ти сказав? Що цей Орлік сказав на мене, Піпе? Як він обізвав мене в присутності чоловіка?! Ох! Ох! Ох! - Кожен подальший її вигук був усе голосніший; до речі, моя сестра, як і всі інші мегери, що їх доводилось мені бачити, не була нестриманою по натурі, бо щоб розшаленіти, їй доводилося свідомо й розважливо докладати чималих зусиль, проходячи при цьому через кілька стадій, поки остаточно знетямиться.- Яким же це словом обізвав він мене на очах цього негідника, що присягався боронити власну дружину? Ох! Тримайте мене! Ох!

- Х-хе! - чвиркнув крізь зуби наймит.- Я б вас потримав, коли б ви моя жінка. Під кран головою - і всі дурощі б змило!

(- Ти що, не чув? Не чіпай її! - повторив ще раз Джо.)

- Ох! Тільки послухайте його! - скрикнула моя сестра, водночас сплескуючи руками, що означало наступну стадію.- Як він тільки мене не прозиває! Цей Орлік! У моєму власному домі! Мене, одружену жінку! На очах у чоловіка! Ох! Ох!

Додавши ще кілька сплесків руками та вигуків, вона почала бити себе в груди й по колінах, зірвала капелюшка й стала шарпати волосся, що було останньою стадією на переході до цілковитої нестями. Успішно досягши рівня чистої фурії, вона метнулася до дверей, які я, на щастя, встиг замкнути.

Бідолашному Джо, коли так було знехтувано його наведене у дужках заступництво, нічого іншого не лишалося, як підійти до наймита й поцікавитися, що