Олександр Васильович Донченко - Карафуто, Олександр Васильович Донченко

— Що це? — спитав він.

— Ви бачите — кремені.

— Але навіщо ти їх носиш з собою?

— Як талісман. Ці камінці знайдені в шлунку борсука. Вони приносять щастя.

— Зустрітися з борсуком — це приносить лихо. Так каже простий народ.

— Але камінці, знайдені у борсука в шлунку, — інша річ. Я сам чув, як борсуки б'ють себе в живіт, і почути це — нещастя. Але кремені, кажу, зовсім інше.

— Ти погано розмовляєш японською мовою. Ти приїхав з Росії?

Офіцер розгорнув знайдені в кишенях у Володі довідки.

— Ти — син Хабарова? — спитав він іншим тоном. — Чому ти раніше мовчав про це?

— Ви мене про це не питали.

І тут трапилося диво. Офіцер вертів у руках мідний жетон з вибитою на ньому хризантемою. Його обличчя розпливлося в широку усмішку.

— Номер дві тисячі вісім, — голосно прочитав він. — Чому ж ти мовчав і про це?

Володя не знав, що відповідати. Він-бо не розумів, що означає цей жетон. Офіцер спитав:

— Ти давно працюєш… ну, в таємній поліції?

І тут Володі стало все ясно. Це був значок шпига. Набравши байдужого вигляду, юнак промовив:

— Пане офіцер, я не маю ніякого права нікому про це розповідати. Крім того, тут знаходяться прості солдати…

Офіцер схаменувся.

— Не можу заперечити, що ви маєте рацію. Ви справді син Хабарова?

— Син Хабарова.

— Капітана Хабарова?

— Так.

Офіцер щось обмірковував. Він ще не зовсім повірив.

— А чому в такому разі ви працюєте дроворубом? Син капітана, і…

— Я мусив працювати серед дроворубів… чи ви мене розумієте?

— І, нарешті, останнє запитання: де зараз ваш батько?

— Хіба ви цього не знаєте, пане офіцер?

— Ні, напевно не знаю. Він зараз, якщо я не помиляюсь, здається в Токіо.

— Ні, ви зовсім невірно поінформовані, пане офіцер. Мого батька вже нема. Його вбили радянські прикордонники.

Офіцер шумно встав з-за столу.

— Ви — голодні?

— Коли можна, я охоче б…

— Будь ласка. А про вашого батька я, звичайно, чув. Він загинув, як герой. Зараз вас проведуть у кімнату. Прошу пробачити, але доведеться знову зав'язати вам очі хусткою. Такий порядок. Інструкція. Ще раз пробачте. Довідки, жетон і гроші залишаються поки що в мене. О, не турбуйтесь, ніщо не пропаде. Ви хочете щось сказати? Я слухаю.

— Щодо талісмана… Ви розумієте, що я не надаю йому особливого значення. Але… пробачте, я трохи вірю забобонам. Що ж поробиш — так мене виховано.

— Камінці ви можете одержати.

— Ні, ні! Мені просто трохи соромно перед вами. Але, коли весь час маєш небезпечну роботу, мимоволі зробишся забобонним.

— Прошу, прошу. Я вас розумію. Я сам не минаю храмів Інар[7], хоч вірю тільки в імператора.

Вартовий зав'язав Володі очі і відвів його в застелену циновками кімнату. Тут не було ні столу, ні стільців, але в кутку лежало кілька подушок з повишиваними на них золотими фазанами. Той же вартовий приніс у чотирикутній чашці рис і м'ясо.

Володя добре повечеряв. Але не йшла в нього з голови думка — чи справді повірив офіцер? Довідка й жетон — речі красномовні, але не настільки, щоб переконати хитрого й підозріливого самурая.

Юнак підійшов до дверей і легенько штовхнув їх. Двері… відчинились! Двері були не замкнені!

Проте, як тільки Володя висунув голову, біля нього з'явився вартовий.

— В коридорі нема нічого цікавого, — сказав він. — Крім того, тут протяг.

— Я не боюся простуди, — відповів Володя.

— Але я відповідаю за ваше здоров'я. Молодим людям шкідливо пізно лягати спати.

І він зачинив двері.

«Самурай не повірив», подумав Володя.

Але міркуючи далі над своїм становищем, юнак прийшов до висновку, що вартовий — це ще нічого не значить. Не можна забувати, що це не ресторан, а концентраційний табір. Вартові тут стоять, певно, на кожному розі.

Володя підійшов до вікна. Воно було кругле, з кольорового скла. Широке подвір'я яскраво освітлювали електричні ліхтарі. Двоє солдатів повільно ходили взад і вперед. Багнети тьмяно блищали, і Володя чомусь дуже гостро відчув у ту хвилину їх холодний, нещадний блиск.

На протилежному кінці подвір'я стояв низький і довгий дерев'яний будинок. Круглі вікна його поблискували строго, як окуляри.

Подвір'я раптом сповнилося людьми. Вони йшли поодинці і невеличкими групками по двоє, по троє, одні, розмовляючи між собою, інші — понуро, похнюпивши голови, наче пригнічені важкою втомою. Всі вони були одягнені в білі халати й білі берети, як лікарі. У кожного на боці висів протигаз.

Їх пройшло подвір'ям чоловік з двадцятеро. Всі вони зникли в довгому присадкуватому будинку.

«Що це за люди в халатах? Лікарі?»

Володя губився в здогадах. Зрештою, все це зовсім не схоже на табір для ув'язнених.

Він хутко відскочив від вікна, бо в двері хтось постукав. Це був уже знайомий офіцер.

— Дозвольте зайти? Я прийшов пересвідчитись, чи вам нічого не треба.

Він стукнув закаблуками. Його кругле, місяцеподібне обличчя зображувало надзвичайну ввічливість і готовність до послуг. Але Володя бачив, що самурай прийшов з якоїсь іншої причини. І справді, він незабаром спитав:

— Я гадаю, що вам не відоме місце, де ви перебуваєте?

— Я хотів би почути від вас.

Обличчя офіцера набрало враз непроникливого виразу.

— Коли ви це вже знаєте, мені не