Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

золотих копальнях. Кожен сподівається знайти грубу жилу. Коли вірити всім казкам, які розповідають про цю долину, то тут мають бути такі скарби, що їх не годні вивезти цілі валки.

Боєр не сміявся. Він покрутив худими пальцями пляшку й сказав:

— Але ж ви шукаєте тільки в долині, Муре, ніхто не знає, що заховано в горах. Якби… — Зненацька він урвав мову, глянув у незасклене віконце й раптом вигукнув: — Які ж у вас тут є красуні!

Матуся Фінні з дочками саме зайшли до намету, щоб поставити вечерю на плиту, коло якої вже порався Том.

Мур познайомив Боєра з жінками, але розмови не вийшло. Гай Джілберт теж подав руку всім трьом. Тендітна, маленька Бетті не могла приховати свого подиву: таких здоровил вона ще й не бачила. Гай засміявся і майже несамохіть запитав:

— А чи безпечно вам жити в цьому таборі?

Дівчина засоромлено потакнула. Сємюел Мур теж почув його слова.

— У нас є кому захистити її від усякої біди. А крім того, вона має тут нареченого.

Гай поважно кивнув головою. Він не приховував, як йому сподобалася Бетті.

— Шкода, — сказав він з лукавою усмішкою, що дуже йому личила. — Я завжди спізнююсь на кілька днів.

Він подав Бетті свою лапу, обережно, мов рідкісну комаху, взяв її дівочу руку й попрощався. Бетті була рада новому знайомству.

Рут мовчки стояла поруч. Виходячи, Гай потис і їй руку.

Боєр уклонився жінкам і сів на коня. Корктаунці ще хвилю дивилися вслід вершникам, тоді вернулися до намету.

— Той виглянсуваний дженджик мені не подобається, — зухвало заявила Бетті. — Надто він масноязикий. А здоровань, мабуть, його охоронець?

Чоловіки засміялися. Матуся Фінні накинулась на дочку:

— Ти, доню, бачу, теж тут здичавіла, зовсім звичай забула!

Бетті вибігла геть, така сама весела, як і була.

Гай з Боєром доїхали до Пекельної пащі й страшенно здивувалися, заглянувши в неї. Коні харапудилися й закидали голови. Боєрів кінь рвонувся назад, і вершник насилу його стримав. Нарешті вони злізли додолу й пішки підійшли до ущелини.

Поки вони роздивлялися її, наспів Берт.

— Он ви де, — мовив він, — я шукаю вас, бо мені Кудлань сказав…

— Щось сталося? — запитав Боєр.

— Ні, тільки що… я ніде вас не міг знайти.

— Ми були в Семюела Мура, — пояснив йому брат.

Берт теж зіскочив з сідла, приліг на краю ущелини й зазирнув униз.

— Хай йому грець, чого тільки в цих горах не буває, — промурмотів він, підводячись. — Не хотів би я туди звалитися п’яний. Там, либонь, кожному буде край. Чи туди вхід якийсь є? — Він плюнув через край і відступив назад.

Боєр дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Бертові слова вивели його з глибокої задуми. Він байдуже сказав:

— Так, Берте, коли вже хто опиниться в цій ущелині, його ніхто не знайде, він пропав навіки. А чи є до неї вхід? Навряд, принаймні не тут, але це не важко перевірити. Хоч вона може тягтися на цілі милі.

— Мене б ніяка біда не присилувала оглядати цю чортову дірку, — сказав Гай і скочив на свого дужого, стрункого жеребця. — Вже вечоріє, їдьмо назад.

Та Боєр забажав ще проїхатися над ущелиною вздовж усієї долини. Брати подалися з ним, хоч і не розуміли, навіщо йому ті оглядини. А втім, у нього часто були дивні примхи. Доїхавши майже до кінця, вони вже хотіли вертатися, коли це перед ними один по одному почали з’являтися Слейтерові люди, немов вигулькували з самої гори. Наостанці показався й він сам. Боєр нарахував одинадцять чоловік.

Берт не міг стримати подиву і вже хотів щось гукнути їм, але Боєр просичав крізь зуби:

— Тримайте себе в руках, Берте!

Той проковтнув слова, що були вже йому на язиці, і миттю прибрав невинну міну. Вони спокійно посувалися назустріч тим одинадцятьом.

— Ці нам якраз потрібні, як колька в боці, — буркнув Гол Слейтер.

Боєр під’їхав ближче і торкнув пальцями крисів капелюха, вдаючи приємно враженого:

— Ото несподіванка! Невже в тій симпатичній ущелині ходить ліфт?

— Тільки вниз, — відповів йому в тон Слейтер.

— Ми оглядали долину, і, крім нас, тут не було жодної живої душі, аж раптом вас наче хто вичарував з гори.

— Там є стежка, — мовив Слейтер. — Хто має добрі нерви, може скористатися нею. Ми надумали подивитися на гори по той бік ущелини.

Вони разом доїхали до табору корктаунців, тоді розділилися, і Боєр з Джілбертами пустили коней чвалом.

— Ми, певне, втрапили на невеличкі збори, га? — хитро запитав Берт.

Боєр промовчав. Аж як вони спинилися коло намету, що його тим часом поставив Кудлань, Боєр сказав, злазячи з коня:

— Сподіваюсь, ви маєте добру пам’ять на обличчя? Це може нам знадобитися.

Коли стемніло, у таборі корктаунців з’явилися Жаба і ще троє шукачів. Вони зайшли до Слейтерового намету, привіталися, і Жаба значуще глянув господареві у вічі. Гол сказав дружині:

— Ми підемо до великого намету, однаково тут тісно. Джо теж піде з нами. Ми можемо забаритися, тож не чекай на нас.

Дружина мовчки кивнула.

Джо повідомив про збори решту членів комітету. Його батько й Жаба йшли попереду. Жабині приятелі вели ззаду коней.

— Ти за них певний? — запитав Гол.

— Ми вже багато років знаємо один одного.

Цим було все сказане. Слейтер засвітив ліхтаря. До намету поволі сходилися люди. Мур прийшов з Томом. Нарешті зібралося сімнадцятеро чоловіків, старих і молодих. Вони посідали коло довгого, грубого столу, поклавши на нього спрацьовані руки й тихо перемовляючись. Дехто курив люльку або цигарку. Гол сидів на покуті. Ліхтар коло нього ледве блимав,