Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

то б теліпався вже на мотузці, вони б його нізащо не випустили звідси. І ми б нічого не могли зробити.

Біллі-Корабель, як його прозвано, давно колись утік з матросів і дуже швидко здобув славу серед бандитів країни. Він добре стріляв, і за це його найдужче цінували.

— Отже, Кед вам уже розповів дещо. Ви теж захотіли тут поживитися? А хто той чоловік, чи пак шляхетний пан, що так гарно зарекомендував себе нині? Він з наших? Та вам що, рота ліньки розтулити, слупи довготелесі?

Гай мовчки здвигнув плечима, а Берт відповів:

— А як ти гадаєш, ми до звіздаря пристали?

Біллі-Корабель примружив очі і знов усміхнувся. Тонкі, жорстокі губи його витяглися від вуха до вуха. Розмова точилася далі, та Біллі мало що зміг дізнатися від братів Джілбертів. Нарешті він запитав:

— Ваш дженджик не привіз часом горілки, щоб трохи мені продав? Нашу останню видудлив Кед, а вона йому на добро й не пішла.

— Запитай сам Боєра, — відповів Берт. — Матимеш нагоду познайомитися з ним. Скажеш, що вже розмовляв з нами.

— Оце діло! — Біллі підвівся з сідла. Аж тепер стало видно, який він кремезний і дужий. — Ти балакучіший за Гая, а йому, либонь, спершу треба тут розворушитися, — додав він. Тоді пристебнув до пояса револьвера і звернувся до своїх двох поплічників, що досі мовчали: — Я піду сам. Той джентльмен матиме більше довіри, розмовляючи віч-на-віч. Такі лобурі, як ви, можуть його налякати.

— Мабуть, ти помиляєшся, Біллі, — сказав Берт, значуще глянувши на Біллі примруженими очима. — Він холодний, як собачий ніс.

Біллі на мить завагався, подивився на Берта і раптом, уже біля виходу, глухо сказав:

— Що вони тут наміряються робити, ви самі чули. І якщо ми хочемо поживитися, треба створити якусь противагу. Я можу на вас покладатися, га?

Біллі не дістав відповіді, та, очевидно, й не прагнув почути її негайно, бо відразу вийшов з намету. Надворі він попрощався з братами. Хто бачив, як Біллі ходить, той розумів, чому його прозвали Кораблем. Він так хилитався всім своїм могутнім тілом, наче ступав по хисткій палубі.

Найперше з табору корктаунців відлучився Джім з ковбоями. Тоді ще кілька чоловіків, по двоє, по троє, серед них Джо Слейтер та Едвард Фінні. їхали всі не кваплячись, щоб нікому не впасти в око, і простували до другого виходу з долини, до Пекельної пащі, як прозвали те місце. Непомітно для решти шукачів вони один по одному підіймалися вгору вузькою стежкою і зібралися докупи аж тоді, як табір лишився ген позаду.

Останній прибув Гол Слейтер. Виїжджаючи з табору, він щось сказав Томові й ще двом чоловікам, і ті троє подалися до купи дров, вибрали з неї три стовбури й узялися їх обпилювати та обтісувати.

А тим часом Гол зі своїми людьми заглиблювався в гори. Далеко від долини, в одному ярку, що видався йому зручним, він зібрав їх у коло й заходився навчати, як поводитись зі зброєю. Найперше Гол оглянув у кожного кобуру, перевірив, як хто носить револьвера, чи правильно лежить зброя в кобурі і чи легко її діставати. Він дав чимало порад, шукачі послухались їх, і невдовзі так усі прилаштували свої револьвери, що як опускали руку, попадали долонею просто на руків’я. Далі майже цілу годину вони вчилися витягати зброю. Слейтерові важко було догодити.

— Все залежить від тренування, — сказав він. — Секрет будь-якої майстерності — в науці й тренуванні. Те, чого ви тут навчитеся, може колись урятувати вам життя. До того ж ви здатні будете й самі напасти, як доведеться захищати інших. Треба при найменшій нагоді вправлятися.

Потім Гол оглянув кожен револьвер, зважив у руці, вистрілив з нього. Луна котилася серед скель, а камінці, в які він влучав, підскакували або розколювалися. Чотири револьвери Гол забракував.

— З такої гармати можна влучити, хіба як дуже пощастить або як приставиш її супротивникові до пупа, — сказав він.

Отже, декому треба було замінити зброю. Найшвидше й найкраще стріляли ковбої: цього вимагала їхня робота. Вони вміли влучати у вовків з коня на скаку. Гол був задоволений наслідками першого дня.

Настав вечір, теплий, безвітряний. Шукачі поверталися до табору, й не одного мучили думки, що їх ще жде найближчими тижнями та місяцями. Між небом і землею пригасало світло. В проваллях уже залягали тіні. В останньому сонячному промінні вперто здіймали свої верховіття гори, і вони видиралися на них, мов комашня.

Треба було квапитися, щоб завидна здолати вузеньку стежечку в долину. Обережному Голові це було не до вподоби: доводилось гуртом вертатися додому.

Надвечір Боєр подався оглядати табір. Берта не було, тож він узяв із собою тільки Гая. Вони клусом проїхали вздовж скель, роздивилися зблизька на кам’яного носа, зайшли також до печери. Потім Боєр завітав до Семюела Мура. Той сидів разом з іншими корктаунцями у великому наметі, що правив їм за їдальню. Боєр дістав із кишені при сідлі пляшку старого шотландського віскі й почастував Мура.

— Це не віскі, а справжній скарб, вартий того, щоб його випити за ваше щастя й за успіхи всіх шукачів у долині, — сказав він. — Мені здається, що звідси не один поїде додому багатим, а дехто навіть дуже багатим. І все завдяки вам, Муре! Тож за ваше здоров’я!

Вони цокнулися і ще трохи посиділи. Розмова точилася навколо золота.

— Досі ви насівали й намивали тільки пил і дрібні зернята, — зауважив Боєр, — але кажуть, що вже знайдено й більші самородки. Це правда?

Мур кивнув головою.

— Я сам знайшов три, то й іншим також могло пощастити.

— Гм. — Боер випустив дим з рота і задумливо додав: — Коли так, то десь тут має пролягати велика жила?

— Тільки одна? — засміявся Мур, щиро потішений. — Ви теж першого ж таки дня купилися на ці чутки, Боере? Шукачі тут ще й не таке балакають, як завжди на