Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

нею. Брати Джілберти знайшли власника тієї займанки, і Боєр заходився вести з ним переговори.

— Я хотів би побудуватися тут, на вашій ділянці, — сказав він, — але так, щоб не завдати вам збитків. Може, складемо умову?

Старий почухав потилицю.

— Золота тут майже нема, дуже тверда земля. Я вже трохи пробував, самі бачите. — Він показав на кілька недавно викопаних ям. — Правда, піщаний грунт теж трапляється, бо в цій долині все так перемішане, що ніколи не знаєш, на що натрапиш. Он учора нібито один шукач у чорноземі наткнувся на піщану смугу і знайшов у ній самородок, такий завбільшки, як палець, і завтовшки, як два. Але хто-зна, чи це правда. Люди всього накажуть. Крім того, як котрий що й знайде, то інший про те не довідається.

Боєр дав балакучому дідові виговоритися й багато чого довідався про долину. Тоді запропонував йому:

— Отже, я будуюсь. Зате ви надалі не матимете ніяких турбот. Мій дім буде до ваших послуг, ваш кінь стоятиме в моїй стайні, ви їстимете й питимете на мій кошт, навіть, про мене, щовечора впивайтесь. Дістанете також робоче вбрання. Все це за те, що я поставлю на вашій займанці свій будинок. То як?

Старий не міг вийти з дива.

— Ну добре… добре. — І недовірливо запитав: — А ви дотримаєте свого слова?

— Я Боєр, — мовив крамар.

— І побудуєте дім?

— Авжеж.

Вони перебили руки, і то була вся угода. Боєр сказав шукачеві почекати й загадав Кудланеві розв’язати одну паку. Старому дали кави, тютюну, цукру, дві бляшанки м’яса и пляшку віскі. Ущасливлений завдатком, він подався геть, на всі боки вихваляючи крамаря, доки не спорожнив пляшки; тоді ліг і захропів.

Боєр нашукав собі робітників з-поміж тих людей, що не мали займанок, і з ними також повівся щедро. Робітники мали за його вказівками спорудити барак. Домовилися швидко. Боєр добре платив, одначе й дуже квапив.

— Нині ж таки ввечері вам треба рушати в дорогу, — заявив він. — Уранці ви вже будете в підгір’ї і почнете рубати дерева. Інструмент у мене є всякий, пилки, сокири, є і цвяхи.

Їм він теж не пошкодував завдатку — дав харчів та кілька пляшок віскі.

Тим часом Берт і Гай Джілберти тинялися по табору. Вони шукали Біллі, проте знайти його було важко. Долина тяглася далеко і була повна-повнісінька наметів та людей.

— Тут можна так поживитися, що вистачить на ціле життя, Гаю, — мовив Берт. Він задоволено вдихав запашне повітря, а очима так і нишпорив навкруги. — Досі ми перебивалися мізерією, власне, мізерією порівняно з тим, що на нас тут чекає. Тут нам стільки перепаде, що ми станемо шанованими громадянами.

Брат криво усміхнувся.

— Аякже, ти — і шанований громадянин… Навіть коли б нам пощастило, ти б за який тиждень усе пропив. — В голосі його бриніла гіркота. Він викинув недокурка й додав: — Коли Боєр візьметься до діла, я знаю, він розбагатіє. Але Що нам дістанеться? І як він нас хоче використати?

— Не будь дурнем, — презирливо мовив Берт. — Це зовсім інша річ. Ми в Боєра працюємо, і ніхто не спитає, з чого ми живемо. А я вважаю, що він усього доможеться, Гаю, всього! Тоді муситиме поділитися з нами.

Гай Джілберт спинився, начебто байдуже озирнувся довкола і суворо сказав:

— Берте, ми обидва дещо вже маємо на своєму рахунку, навіть кілька застрелених, та це сталося в чесній бійці, і вони були одного з нами коріння. В тяжкому злочині нас ніхто не звинуватить, я б і сам на таке не пустився. Нас усі знають як забіяк, проте ім’я свого ми ще не заплямили. І так має бути й надалі.

Брат люто сплюнув. Вони пленталися далі, вдаючи байдужих, ніби розмовляли про погоду.

— Тобі що, нагнав страху комітет добровільної охорони із тим Голом Слейтером? — злісно запитав Берт.

Гай зневажливо махнув рукою, проте нічого не сказав.

— Хочеш скласти зброю? І саме тут? — напосідався на нього Берг. — Ми працюватимемо з Боєром, але, крім того, владнаємо не одне вигідне дільце за власним розсудом. Та й, врешті, тут є ще Біллі.

— Слухай, Берте, я добре все обміркував, коли ми під’їздили сюди і коли я побачив їхні збори. Май розум! З Біллі нам краще вже не мати справи. Боєр сьогодні вранці коло багаття правду казав. Тут не можна перти наосліп, як бугай. Я ще не знаю…

Гай Джілберт замовк, зсунув капелюха на потилицю так, що він повис на самій шворці, й сердито почухав жовтого чуба.

З лівого боку до них простував якийсь чоловік.

— Здорові були, Джілберти! — привітався він. — Один ваш знайомий залюбки перемовився б із вами словом. Підете зі мною?

Вони не знали того чоловіка, одначе здогадалися, хто його послав, і пішли з ним. У чотирикутному наметі вони побачили Біллі, що сидів на сідлі й щирив зуби їм назустріч.

— Вас, здоровил, за милю впізнаєш, — сказав він, — і це ваша найбільша вада! — Його широке червоне обличчя знову скривилося в усмішці, показалися жовті вовчі ікла. Блакитна запорошена сорочка напиналася на його широких грудях, і видно було, як під нею грають на руках м’язи. Шиї в нього майже не було, а коли він рухався, то здавалось, що одежа ось-ось трісне по швах. Усмішка його згасла, очі хитро заблищали: — У вас такий спокійний вираз, наче ми тільки вчора розлучилися, а не кілька років тому, га? Ми ще ніколи разом не працювали, проте…

— Ми сьогодні вранці зустріли Кеда, — спокійно перебив мову йому Гай і вмостився на ковдрі.

Білі склав губи, наче хотів свиснути.

— Ага, тому ви й не здивувалися, побачивши мене тут. Ви йому допомогли?

— Звісно.

— Шкода, що так вийшло, він серед нас один з найкращих, але не хотів слухатися. Щастя, що рука йому схибнула, а