Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

Коли всі обряди закінчилися, Помпей Великий узяв смолоскип з рук лібітінарія, якому належало запалити вогнище. Бажаючи віддати найбільшу шану померлому другові, сам підніс вогонь до купи горючого матеріалу, поверх якого лежали останки Сулли.

Гучні оплески рознеслися по всьому широченному полю при цьому знакові пошани до покійного з боку молодого тріумфатора Африки. Полум'я миттю спалахнуло, піднялося, тисячею язиків охопило все вогнище, і над полем попливла густа хмара запашного диму.

Через півгодини від тіла того, хто стільки років примушував тремтіти Рим і ^сю Італію і цим уславив своє ім'я на весь світ, лишилося тільки трохи кісток та попелу. Плакальниці старанно зібрали попіл в урну, розкішно оздоблену срібними й золотими інкрустаціями.

Урну було встановлено в храмі, заздалегідь побудованому за наказом Сулли біля Есквілінської брами, на тому самому місці, де він переміг прибічників Гая Марія. Храм цей Сулла присвятив Геркулесові Переможцю. Згодом за наказом

Сенату урну з храму перенесли в гробницю, збудовану на державний кошт на місці похоронного вогнища.

Спартак, як ланіста, що був на службі в Сулли, повинен був також одягти траурну туніку й плащ і йти в процесії. Ледве стримуючи обурення, він мусив бути присутнім при різанині своїх нещасних учнів, яких він посвятив у таємниці не тільки фехтування, а й Спілки пригноблених. Тому він полегшено зітхнув, коли похорон Сулли закінчився. Він тепер міг іти куди завгодно.

Спартак намагався просуватися швидше в надто повільному потокові натовпу, і, обганяючи все нових і нових людей, він чув, як висловлювались найрізноманітніші думки про подію, що сьогодні хвилювала всіх.

— Як ти думаєш, чи довго стоятиме ця урна в храмі Геркулеса Переможця?

— Я сподіваюся, що ради честі й гідності римського народу її скоро викинуть звідти і розтрощать на черепки! А попіл розвіється за вітром!

— Навпаки, будемо сподіватися, що заради блага Риму, таких, як ви, маріанське кодло, незабаром передушать усіх у Тулліані.

А далі хтось інший казав:

— Бідний Рим, кажу тобі, нещасні ми! За його життя ніхто не насмілювався домагатися змін!..

— Зате тепер!.. Захисти нас, Юпітер!.. Нещасні закони!..

— Які такі закони?.. Хто там базікає про закони?.. Послухай-но, Вентудею, ось цього дивака! Він зве законами порушення всіх людських і божих прав, вчинені Суллою!

— Закони?.. Хто там верзе про закони?.. Хіба ми не знаємо, що таке закони?.. Павутина!.. В ній заплутається мошка, але оса легко її розриває.

Злі дотепи, насмішки так і сипалися з усіх боків на олігархів.

Спартак, прокладаючи собі дорогу ліктями, одним з перших досяг Померійського муру. Коли він увійшов до міста, йому здалося, що він потрапив до країни мертвих, настільки людні в цю годину вулиці Рима тепер були мовчазні й порожні.

Спартак швидко дійшов до гладіаторської школи Юлія Рабеція, де мав зустрітися з Кріксом.

Дружня розмова двох рудіаріїв була довга і жвава. Крікс не менше від Спартака був обурений сьогоднішньою різаниною гладіаторів біля похоронного вогнища Сулли. Фракієць мусив там бути і досі ніяк не міг заспокоїтися.

Крікс радив Спартакові не відкладати виконання їхніх планів, якнайшвидше прийняти пропозицію Лентула Батіата — їхати до Капуї, щоб у найкоротший час збільшити число прихильників їхньої справи.

— Тепер успіх нашої справи в твоїх руках, Спартак, — сказав галл на закінчення своєї грубої, але палкої промови. — А якщо маєш якесь інше почуття, сильніше від твоєї благородної думки про визволення рабів, то нам треба назавжди попрощатися з надією на визволення.

— Яке б почуття не хвилювало мою душу, ніщо — ти чуєш, Крікс! — ніщо в світі не відверне мене од нашої святої справи, — відповів Спартак і глибоко зітхнув. — Ніщо не зможе ні на мить примусити мене збочити з путі, яку я собі намітив, ніщо і ніколи не віддалить мене од моїх намірів!

Довго ще вони вирішували важливі питання. Потім Спартак вийшов з школи Юлія Рабеція і бадьорим кроком крізь натовп людей, що поверталися з похорону і сповнили вулиці міста, швидко дійшов до будинку спадкоємців Сулли.

Тільки-но він ступив на поріг, як воротар сказав йому, що Мірца нетерпляче жде його в кімнаті перед приймальнею Валерії.

Спартак з хвилюванням у серці, ніби передчуваючи якесь лихо, побіг до покоїв Валерії. А Мірца вже йшла назустріч, говорячи:

— Нарешті!.. Вже майже годину чекає тебе господиня.

Вона мерщій пішла доповісти Валерії про нього і за хвилину ввела його до приймальні.

Валерія, невимовно бліда, в темній тозі і чорному серпанку, була ще прекраснішою та привабнішою, ніж будь-коли, їй дуже личив траур.

— Спартак!.. Мій Спартак!.. — схвильовано промовила вона, підвівшись з ложа і ступивши кілька кроків йому назустріч. — Чи ти ще кохаєш мене?.. Чи кохаєш ти ще мене найбільше в світі?..

Спартак уже кілька днів перебував у полоні інших думок і почувань, тому зніяковів од цього несподіваного запитання. Тільки трохи згодом він відповів:

— Чому, Валеріє моя, ти про це питаєш? Може, я тебе чим скривдив? Чи дав тобі привід сумніватися в моїй відданості тобі, в моїй ніжності, в моїй глибокій до тебе повазі?..

Ти замінила мені покійну матір, мою бідолашну дружину, яка загинула в рабстві під батогом наглядача. Адже для мене ти все на світі… Тобі присвячені всі мої думки і почуття серця…

— Ах! — сказала Валерія, і її очі радісно заблищали. — Я завжди чекала саме такого кохання. І саме так ти мене кохаєш і завжди кохатимеш! Чи не правда?

— Правда!.. Завжди кохатиму!.. — тремтячим од хвилювання голосом відповів рудіарій і, ставши навколішки, почав стискати і вкривати поцілунками руки матрони. — Завжди я обожнюватиму тебе, Валеріє, мов богиню, якщо навіть… якщо навіть… — Він не міг продовжувати далі.

— Що з тобою?.. Що з тобою сталося? Спартак… скажи… що сталося?.. — задихаючись, повторювала Валерія, притискуючи до свого серця його голову, цілуючи його чоло.

В цю хвилину почувся легенький стукіт у двері.

— Встань! — швидко сказала півголосом Валерія Спартакові, потім, наскільки змогла, звичайним тоном спитала:

— Чого тобі, Мірцо?

— Приїхав Гортензій і питає тебе, — відповіла рабиня з-за дверей.

— Уже?! — сказала Валерія.

І одразу додала:

— Хай трошки зачекає… попроси його хвилинку зачекати.

— Добре.

Валерія прислухалась, як віддалялися кроки Мірци, трохи помовчала і швиденько сказала Спартакові:

— Ну от… він уже прийшов… Тому я тебе так нетерпляче чекала… І саме тому питала тебе, чи готовий ти всім пожертвувати задля мене. Знай же, що він… Гортензій про все знає… знає, що я тебе кохаю і що ти кохаєш мене…

— Що ти кажеш?.. Звідки? — схвильовано скрикнув Спартак.

— Мовчи!.. Не знаю… Він