Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

шляхом п'ятеро в ряд, і коненята весело їх несли, і кожному хотілося співати.

А Джузеппе розповідав свою чергову побрехеньку.

Попереду показався якийсь екіпаж, запряжений четвіркою коней.

— Цікаво, хто це? — примружився Петро.

Вершники спинилися. Назустріч їм швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах, торохтіли колеса, здіймалася пилюка, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив'язані довгими мотузками до карети.

Трохи позаду — ступнів за сто чи сто п'ятдесят — скакало щось близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.

— Петре, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.

— Бачу!

— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.

Стангрит[96]і вухом не повів. Коні мчали, мов показилися, карета гуркотіла, а ззаду бігли прив'язані люди…

— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас перестріляю!

Він вихопив пістоль і націлився.

— Джузеппе! — вигукнув Олександр.

Але італієць, люто витріщившись на карету, удав, що нічого не чує.

Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов'язані люди попадали в пилюку.

Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого дерева й міді. Всі дерев'яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені прибрязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з скла.

Тільки—но карета спинилася, як її дверцята розчинилися і з них виглянула товста червона пика.

— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!

— Що він кричить? — запитав Джузеппе у Петра.

— Що ти — собача кров, — відповів Петро по—турецьки.

— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Скажи йому, щоб негайно вилазив із своєї буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому він людей мучить?

— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? А варта якраз набігала. Вершники летіли на п'ятірку мандрівників.

Джузеппе вихопив ще одного пістоля. Вихопили зброю і його товариші, крім Олександра.

— Графе! — не повертаючи голови, промовив по—сербськи Йован. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.

Олександр промовчав, але пістоль вийняв.

В цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, стрибнув убік і впаз на передні коліна. Та італієць, вже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і почули, як страшенно закричав пикатий у кареті.

Джузеппе вихопив шаблюку і загорлав:

— Зупиніться!

Супротивники тут же натягли поводи й стали.

— Зброю — на землю! — наказав Петро. — Ну? За криком хазяїна карети нічого не було чути. Петро гарикнув:

— Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подіяло одразу. Пан замовк. Тепер чувся тільки стогін, та й то слабкий.

— Зброю — на землю! — повторив Петро й вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.

— Слухаємо пана, — відповів передній вояк, що впав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік. За ним те ж зробили інші.

— А тепер вийміть з карети свого пана і перев'яжіть йому рану, — наказав Петро. — Хто він, до речі, такий?

— То є славнозвісний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблідлого пана Болеслава вивели з карети. Куля італійця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя. З графового рукава текла кров.

— Хто вам дозволив, — українською мовою звернувся Олександр до Болеслава, — отак поводитися з людьми?

— Не розумєм, — відповів, кривлячись од болю, Болеслав.

— Ось я тобі запечу ще кулю в дупу, тоді ти все зрозумієш, — скипів Петро.

— Ну? — нетерпляче повторив Олександр. — Хто вам дозволив отак мучити людей?

— То мої голдовники, то мої раби, — відповів граф Лозовицький. — Що схочу, те й зроблю!

— Шайтан! — аж заскреготів зубами Петро.

— Ваша поведінка не гідна християнина, — гнівно сказав Олександр. — Ви поводитесь гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…

— Вони розбійники. Вони втікали на Запоріжжя…

— І це все?

— Цього вже багато.

— Ага… — Олександр на хвильку замислився. — А що скажуть ваші люди? Розв'яжіть і підведіть їх.

Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов'язаних і стали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…

— Ви відплатите за це самоуправство! — просичав пан Болеслав.

— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.

Джузеппе підбіг до охоронців пана Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.

Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям відкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки й заплакав.

— Сеньйоре Олександр, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.

Олександр мовчки зняв капелюх.

Петро відчув, що йому наморочиться в голові від шаленої люті. Господи, боже мій, оце тобі й Україна! Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так от маєш — ще й польські пани!

— Ану, Йоване, відійди! Я зараз йому в черево кулю