Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

— Петре! — пролунав твердий голос Олександра. — Не чини самосуду.

— Та ж це звір, а не чоловік!

— Петре, я наказую!

Олександр під'їхав, подивився на мертвого селянина.

— Як же це сталося? Він же біг…

— Не знаю, — відповів старший бранець. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…

— Як звали його?

— Данило Клименко… В нього жінка й троє дітей лишились…

— За що ж то вас так?

— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя тікали… В нас багато хто тікає, бо несила… А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть…

— А вас же як звуть?

— Мене — Максимом Балабаєм, а його — Яремком Ціпуриною. Хлоп'як іще, а і його не пожаліли…

— Так, так… Ваше село далеко?

— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають… Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху…

Петро сказав півголосом кілька слів по—турецьки. Олександр гірко всміхнувся.

— Ви, графе, йдіть додому пішки, — сказав він. — І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. І нехай стангрит його відвезе. Ваші два селянини поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Ціною вашого негідного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все.

— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.

— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.

— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.

Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.

— Борше, борше! — гукнув услід Петро.

Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.

Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче…» А другий голос підказував, що Петро має рацію…

Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.

— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.

— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.

— Та нічого страшного не станеться, — сказав по—італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер…

— А він, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йон, і це неприємно вкололо графа Олександра.

Тим часом Яремко наздогнав графа і вдарив його палицею по литках, як і передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткіше, але Яремко не відставав і бив, по чому трапляв.

— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила… І ще раз за нього… І за Максима… І ще раз — за Максима… І за мене… І за всіх… І ще раз за всіх… І ще раз!

Зашпортнувся за грудку на дорозі, впав, але зразу підхопився, рвонув слідом за графом. Та тут його наздогнав Петро.

— Досить уже, хлопче!

— Не досить! Пусти! — закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетів канаву й покотився по траві.

— Ану, щоб слухався мені! — вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халяві.

— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину убив, а ви кажете «досись». Я його вб'ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну!..

— Молодець! Правильно! — вигукнув Джузеппе. — Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всі гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо.

— І посадимо, — шморгнувши носом, відповів Яремко.

— А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.

Очі Джузеппе були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати чогось образливого й злого.

Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом — і карета повільно рушила до села.

— А що з цими робити? — Олександр показав на графських охоронників.

— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.

— Що скажете ви? — запитав Олександр у селян.

— Лихі вони люди, — озвався Максим Балабай. — Служки такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.

— Змилуйтеся!

— У нас, у Чорногорії, — озвався Йован, — катам відрубують руку, щоб знали…

— Змилуйтеся! — заволали графські слуги.

— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Петро і, тримаючи на прицілі зразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто — поляки?

— Ні, не поляки, — захлипали охоронці.

— Ви хто — католики?

— Ні, православні!

— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Петро. І, розшалівши од люті, закричав:

— Ану, підвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!

— Петре! — застережливо