Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

річці. Тепер пізно. Запам’ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені арекуна, ти повинен покінчити з ними.

Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло. Він усе зрозумів і до всього був готовий.

Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вийшов із мерії.

Себастьян чув, як по дерев’яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.

І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:

— Ми негайно починаємо діяти і вирушаємо до ранчо Гуаяніто. За півгодини гніздо Коельо буде знищено, як мурашник. Я звик до нічних операцій.

“РЯТУЙТЕ ДОКТОРА КОЕЛЬО!”

Хоч за дверима згасли голоси й тупіт ніг, старому Антоніо все ще здавалося, ніби в кімнаті повно людей. Він ніби чув біля свого обличчя смердючий запах солдатських чобіт. Невже йому подарували життя? “Ти будеш жити, Антоніо. Тобі тільки треба вибратися з цієї дерев’яної домовини. Ти житимеш, Антоніо…”

Тихо. Жодного шереху. Мати-місяць плаче в лісі й комарі б’ються об скло. їм так хочеться прорватись до гарячого вогника. Дурні москіти! Вони ще не знають, як боляче може обпікати той вогонь.

Антоніо обережно виповз із приміщення мерії, спустився по східцях з високого ґанку, потім, тримаючись за огорожу, вибрався на темну нічну вулицю й озирнувся.

Селище спало.

“Цей, здається, вже готовий”. Як страшно прозвучали тоді слова полковника над головою бідного Антоніо! Солдат ще двічі вдарив його ногою під бік. Але старий навіть не зойкнув. Смерть неначе прийняла його в свої обійми, позбавила волі й снаги до життя. І тільки десь в найпотаємніших закутках мозку жеврів вогник свідомості, який то спалахував, то знову згасав. Антоніо здавалося, ніби він ішов над проваллям, і зі всіх боків на нього насувались грізні невмолимі звуки. Гуркотів грім, з тріском валились дерева-велетні, падав у річкову глибінь підмитий берег Оріноко… Старому хотілося закричати, що він більше не може зносити тих звуків, що він хоче повернутися до себе в тиху оселю і там умерти, що десь його сини вже чекають на нього…

Антоніо брів вулицею навмання, у морок, подалі від високого ганку. Понівечене тіло горіло. З розчавлених пальців на лівій руці струменіла кров. Старому вже мов у сні пригадувалось, як його били, крутили руки і люто кричали: “Ти вмреш або скажеш, де твій син”. Дурні, дурні, вони захотіли, щоб Антоніо виказав їм свого дорогого Філіппе! Хіба у старого Антоніо було на світі щось дорожче за синів?

Якщо він отак ітиме прямо, він прийде в сельву. Просто в сельву. Там десь його Мігель, а може, вже й Філіппе приїхав. Антоніо скаже їм, що їхній батько до останку витримав усі тортури. Він розповість їм, як лежав у кімнаті мерії, де біля столу товклись сеньйори у високих чоботях і лаяли доктора Коельо.

Вдалині гримнув рушничний постріл. Антоніо насторожився. Лункий звук перевернув щось у думках старого. Його мозок напружився до краю, кров забухала в скронях. Тепер у його свідомості спливали одна за одною фрази, почуті ним у кімнаті мерії, фрази, яких не міг збагнути тоді, коли лежав напівмертвий під стіною. “Злий дух Курукіра повинен покарати їх… Я не чув такого наказу… Я тобі наказую… Якщо білі чужинці вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них…”

Антоніо прискорив ходу. Зловісні слова Себастьяна Олів’єро немов підганяли його. Хто ті білі чужинці? Чому комісар так хоче їхньої смерті? Підлий Ганкаур повинен убити їх… і ще він сказав… Ні, ні, то говорив високий сеньйор із столиці, який умів так боляче бити в живіт. “Ми негайно почнемо діяти. Ми вирушаємо до ранчо Гуаяніто… За півгодини гніздо Коельо буде знищено…” За півгодини…

Антоніо злякався, йому захотілось крикнути на всю силу своїх грудей, покликати на допомогу сусідів. Хай вони біжать у сельву й рятують його сина Мігеля. Хай вони зрозуміють його горе. Адже Чорний Себастьян знищить Мігеля.

Напружуючи останні сили, старий побіг. Він натикався на паркани, падав, шматував, свою благеньку сорочку об колючі чагарі. Він стогнав і плакав у відчаї.

— Мігель? Де ти, Мігель?

І раптом сталося неймовірне. Антоніо здалося, що ніч відступила, дерева спалахнули казковим полум’ям і з високого піднебесся, немов посланий до нього волею святої мадонни, долинув голос рідного сина. І ще він відчув на своїх плечах ніжні руки.

Антоніо нічого не бачив — світло засліпило його, позбавило притомності. Промінь ліхтаря освітлював бліде безкровне обличчя старого, його немічне сухорляве тіло.

Коли Антоніо опритомнів, він уздрів перед собою кількох партизанів і дорогого Мігеля, який тримав його за плечі й шепотів:

— Кріпись, батьку. Тепер ніхто не заподіє тобі зла. Заспокойся!

— Їх прийшло двоє в наш старий дім. Коли вони запалили дах, мені здалося, сину, що в мене загорілось волосся на голові. Переді мною й досі хижий ненажерливий вогонь…

— Що це за люди, батьку? Хто він, той полковник?

Але Антоніо бачив тільки свій палаючий дім і тільки про нього міг говорити. Вони запалили його з двох боків, і дах з пальмового листя зайнявся так, неначе в нього поцілила блискавка. Потім солдати вивели старого на вулицю. Ззаду лютував вогонь, і дерево маканілья плакало від жалю.

Мігель Россаріо торсав батька за плечі: хто ті солдати? Скільки їх? Чого вони приїхали в селище?

— Хіба я знаю? — шепотів старий. — Коли ми дістались до мерії, я ще чув, як плакала обпалена маканілья на нашому дворищі і ще бачив заграву над нашою хатиною. — Старий схопився за голову й затрясся в невтішному плачу. — Сину мій! —