Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

Але генерал Батіс злякався. Філіппе Россаріо залишиться живим.

— Ви чуєте, Філіппе, — нахилився над столом полковник. — Ви чуєте, Філіппе Россаріо? Уряд дарує вам життя, але запам’ятайте: в моєму пістолеті залишиться куля, яка буде чекати на вас. Все життя я буду носити цю кулю, Філіппе Россаріо… Все життя шукатиму зустрічі з вами…

…Бракватіста немов прокинувся від сну. Намацав пістолет. У ньому була куля, яка чекала Філіппе Россаріо. Правда, він може випустити її й зараз, у голову цього старого дурня. Але ні, ще рано. В Антоніо не стане сил чинити опір, він скаже більше, ніж колись сказав його син.

Свічки палахкотіли на повну силу. Темні кутки кімнати то глибшали, то випинали до світла свої гострі ребра. А за вікнами дрімала ніч, найнепроглядніша ніч, яку будь-коли бачив полковник Бракватіста.

Старий Антоніо швидко хрестився.

Себастьян Олів’єро сидів біля столу і пив коньяк. Монотонне кумкання жаб здавалося йому таємничим голосом грізної сельви, а чорні тіні поліцаїв, що чинили допит, — зловісними привидами. Тіні били старого Антоніо ногами, про щось питали його, щось доводили, в чомусь переконували. Старий падав на підлогу. Його підводили й знову били. Себастьян Олів’єро був до всього байдужий. На нього навалилася втома. Він заплющив очі й гнав од себе гнітючі думки.

Полковник Бракватіста поклав Себастьянові на плече свою м’яку жіночу руку.

— Алло, Себ! Цей, здається, вже готовий. Не сказав жодного слова.

— Вони, мов дерев’яні, — кволо відповів комісар.

Надворі почулась голосна лайка. Хтось намагався прорватися в мерію. Але патруль не пропускав. На ґанку загупали кроки. Рвучко розчинилися двері — і до кімнати влетів Ганкаур. Волосся на ньому було скуйовджене, очі горіли недобрим вогнем. Велике смагляве тіло вилискувало від поту. Видно, Ганкаур біг багато кілометрів.

Він приніс недобру звістку про сутичку з людьми доктора Коельо. Ганкаур говорив сердитим голосом:

— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.

Комісар розлютився. Він засипав індіянського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:

— Ти — підлий син сельви, виплодок ягуара з пантерою. Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?

Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. “П’єтро”, — лунало у його вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем “П’єтро”… А цей кричить і називає образливими словами.

— Замовчи, скажений дияволе!

— Ти… ти смієш…

— Я перегризу тобі горло, якщо ти ще раз образиш великого вождя апіака Ганкаура.

Його струнка мускулиста постать майнула до дверей.

Вогники свічок злякано затріпотіли. З гуркотом упала на підлогу пляшка й покотилась під ноги комісарові, немов живе створіння, що шукало порятунку.

Біля самого порога Ганкаур зупинився, йому раптом до болю, до нестерпного щему в серці захотілось дізнатися про все. Схопившись руками за одвірок, він, не повертаючи голови, спитав:

— Хто такий П’єтро?

Себастьян розгубився. Що сказати цьому дурневі?

— Вернися, касік могутнього племені апіака. Комісар Олів’єро забирає назад усі погані слова, які він сказав тобі.

Ганкаур вернувся до столу.

— Хто такий П’єтро? — повторив він з притиском.

— Я вперше чую це ім’я, — вдав здивованого комісар. — Ти почув його від негідниці на Оріноко?

— Я почув його також від доктора Коельо. Він назвав мене П’єтро і вистрелив мені в груди. Але добрий дух не захотів моєї смерті.

Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки — це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.

— Клянусь тобі, Ганкаур, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім’я. Я не знаю ніякого П’єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.

Його урочистий тон заспокоїв індіянина, повернув йому певність.

— Я вірю тобі, комісаре, — примирливим голосом озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.

— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.

Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні. Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем’я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні “Голіаф”. Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.

— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.

— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і…

Себастьян Олів’єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робив це мовчки і в наказах завжди був обережний.

— Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища. І щоб ані найменшого сліду!..

— Так, так, — підхопив Себастьян Олів’єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкаур?

— Мої люди можуть оточити “Голіаф” і спалити його разом зі всіма, хто там є, — хизуючись, сказав Ганкаур і хвацько виставив уперед ногу.

Але Себастьян обірвав його.

— Ти не зміг спалити “Голіаф”, коли він ішов по