Данило Борисович Яневський - Спроба Павла Скоропадського

жовтня уряд підтримав пропозицію МЗС «в інтересах майбутнього держави роз'яснити ті невірні відомості про стан України та її ставлення до Центральних держав та до Великороси». Крім того, уряд вирішив відправити дипломатичні місії до Вашингтона (представник – Іван Коростовець), Лондона та Парижа (Микола Могилянський), розробити та ухвалити відповідні інструкції для цих дипмісій. Ці та інші кроки свій ефект, як не дивно, таки мали: 21 листопада уряд «прийняв до відома» повідомлення про ставлення Антанти до України і доручив генералові Рауху «інформувати представника держав Згоди Енно про можливість для нього приїзду до Києва та здійснити всі заходи, щоби Енно міг прибути до Києва». Хто такі Енно, Коростовець, Могилянський та Раух?

Енно Еміль (Emile Henno) – дипломат. У 1918—1919 pp. – французький консул в Одесі. Фактично був представником держав Антанти на території України.[150]

Коростовець Іван Якович. Народився 1862 р. в Чернігівській губернії. Закінчив Олександрівський (колишній Царськосільський) ліцей. 1905 р. – член російської делегації на мирних переговорах з Японією в Портсмуті (секретар С Вітте). В 1908—1912 pp. – російський посол у Китаї. З 1912 р. – російський посол у Монголії (Урга), підписав угоду про автономію Зовнішньої Монголії, яка означала її визнання як самостійної держави de facto. В 1913—1915 pp. – посол у Персії, в 1915—1917 pp. – член Ради МЗС Росії. У 1918-му – уповноважений для переговорів з представниками Антанти в Яссах. З 1920 р. – на еміграції у Китаї та Франції. Помер у Парижі 1933 р.

Основні праці: «Китайцы и их цивилизация» (1896), «Россия на Дальнем Востоке. Воспоминания» (1907), а також спогади «Дневник русского дипломата» (1923, перевидання, 1999).[151]

Могилянський Микола Михайлович. Народився 1871 р. у Городнянському повіті Чернігівської губернії у дворянській родині. Закінчив Петербурзький університет, служив у дирекції Музею імператора Олександра III та у Петербурзькій академії наук. За політичними поглядами близький до кадетів. 1918 р. повернувся в Україну. З 20 травня 1918 р. – в. о. товариша державного секретаря, голова юридично-редакційної Комісії української делегації на мирних переговорах між Українською Державою та РРФСР. Призначений послом УД до Франції, прибув до Парижа після повалення УД. З 1919 р. – на еміграції у Франції, Чехії, Швейцарії. Помер 1933 р. Масон.[152]

Раух Георгій Оттонович. Народився 19 серпня 1860 р. в Естляндській губернії в родині генерал-лейтенанта Отто Єгоровича Рауха. Випускник 5-ї Петербурзької гімназії, Пажеського корпусу (1881), Миколаївської Академії Генерального штабу (1887, по 1-му розряду). Військову службу проходив на командних стройових та штабних посадах. 1903—1905 pp. – командир лейб-гвардії Кірасирського полку, генерал-майор; у 1908—1912 pp. – командир 30-ї кавалерійської дивізії. Учасник Першої світової війни. Командир 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії, начальник штабу 6-ї армії, командир 2-го гвардійського кавалерійського корпусу, командир 1-го гвардійського кавалерійського корпусу, генерал-лейтенант. З червня 1917 р. – генерал від кавалерії, з листопада – на пенсії. Заарештовувався ВЧК, втік в Україну. За часів УД – представник РМ при австро-угорському військовому командуванні, голова адміністрації м. Одеси. З 1920 р. – на еміграції в Туреччині. Помер 30 листопада 1936 р. в Константинополі.

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1891); Св. Анни III ст. (1894); Св. Станіслава II ст. (1896); Св. Анни II ст. (1901); Св. Володимира III ст. (1906); Св. Станіслава І ст. (06.12.1911); Св. Анни І ст. (1913); Золота Георгіївська зброя (1915).

Іноземні ордени: Франца-Йосифа II ст. (Австрія, 1897), а також ордени Пруссії, Туреччини, Румунії, Болгарії.[153]

Небільшовицькі російські державні та військові формації

Сучасна українська історична наука дійшла розуміння, що в гетьманському таборі існувало дві течії у питанні взаємин між РРФСР та іншими регіональними утвореннями, які виникли на території колишньої Росії. Перша концепція, яку називають «самостійницькою» (її прихильниками числять, зокрема, Донцова, Дорошенка та Шелухіна), «базувалася на рівноправних умовах стосунків між обома країнами і виключала можливість домінації тієї чи іншої сторони». Конкуруюча, або, як її ще називають, «консервативна», доктрина (її намагалися втілити в життя Скоропадський, Лизогуб, Василенко «та переважна більшість кабінету міністрів та оточення гетьмана») передбачала «політичне майбутнє своєї держави в рамках російської (звичайно, не радянської) федерації народів з наданням Україні найповніших прав в цьому об'єднанні».[154]

Дискусійність цього поділу зрозуміти не так важко, якщо взяти до уваги те, що «рівноправні умови стосунків» і «федеративні стосунки» – в конкретних обставинах місця та часу до певної міри це були якщо не синоніми, то поняття не зовсім уже конкуруючі. Адже федеративні стосунки за визначенням передбачають рівність суб'єктів права, які вступають у федеративні стосунки. Крім того, – вкотре наголосимо на цьому, – дореволюційна, революційна та постреволюційна національна політична думка так і не спромоглася сформулювати несуперечливу концепцію можливості самостійного існування України як держави. В даному випадку це і означає «ніколи» – ясна річ, якщо не брати до уваги марення Міхновського, марення, які тільки засвідчують правило.

Глибшої рефлексії, як на наш погляд, потребують і твердження про практичну реалізацію в УД «великоукраїнської» концепції розбудови національної державності. Себто йдеться про «двовекторність» гетьманської політики, яка нібито полягала в тому, аби налагодити співробітництво з російськими антибільшовицькими силами, які самої ідеї незалежної Української Держави не сприймали і сприйняти не могли. Саме ця «двовекторна орієнтація гетьмана Скоропадського і значної частини його оточення, – обґрунтовує цю точку зору сучасний дослідник, – в кінцевому рахунку і призвела до загибелі Гетьманату, і в цьому роль російських консервативних течій незаперечна»