Юрій Іванович Усиченко - Вулиця Без світання

чином вищий… А хто дав чин?.. Фашисти, гітлерівці… За що? За що відзначали фашисти?..»

Від цієї думки по тілу пробіг нервовий дрож: «Ні, ні!» хотілося крикнути на весь голос.

Мовчки сіли в машину, мовчки їхали, ще більш далекі одне одному, ніж тоді, коли між ними нічого не було.

XIV. ШЛЯХИ ДОЛІ

… Дорога була погана, небрукована, машину часто підкидало на вибоїнах, і вона скрипіла всіма суглобами. Дем'янко не помічав страждань «мерседеса». Сидів, утупившись в одну точку, розглядав якусь брудну плямку на лобовому склі. Думав про складність людського життя, про випробування, що випали на його долю, про майбутнє Богданни.

В'їхали в приміський гай. Богданна глянула на Дем'янка, обличчя супутника здалося їй постарілим. Та й сам Дем'янко, пізніше згадуючи цю поїздку, казав, що вона була важчою за фронт, за тяжкі госпітальні тижні.

— Зараз — місто, — сказала дівчина.

— Зійдемо тут — недалеко контрольний пункт, — відповів Дем'янко.

— Чому? — спитала Богданна, знову забувши про необхідність конспірації.

— У мене ненадійні документи, в нас обох у кишенях вибухівка.

— Так, так, звичайно, — сумно промовила дівчина.

Подалися тим самим шляхом, яким Дем'янко вибирався з міста — через гай, поле. Ніхто не звернув на них уваги — що може бутті природнішим, ніж парочка, яка повертається із заміської прогулянки в неділю.

Швидко спадали сутінки. Дем'янко взяв Богданну під руку — триматись холодно, відчужено не можна — пішов поруч, відчуваючи тепло дівочого тіла.

У дівчини теж не було бажання розмовляти. Події сьогоднішнього дня зробили повний перелом в її душі.

Мовчазна, замкнута, Богданна завжди трималася, осторонь своїх ровесниць, які не схвалювали її релігійності. Дівчина цілком корилася матері й священикові. Проте за покорою й стриманістю крилися палкість і рішучість, які обов'язково повинні були колись проявитись. Цей час настав під впливом почуття, що спалахнуло до Дем'янка, першого юнака, з яким вона по-справжньому подружила. І в свідомості дівчини, поки що неясна для неї самої, почалася напружена боротьба…

Щасливо поминувши передмістя, піднялися крутою вуличкою до свого будинку.

— Може, зайдемо на хвилинку в парк? — попросила Богданна. — Я так люблю це місце.

У парку, що тягнувся по схилу гори, було безлюдно, похмуро й тихо. Тепле повітря сповнювали запахи зів'ялого листя.

Молодий чоловік і дівчина зупинилися над кручею. Звідси було видно все місто. Ланцюжок вогнів на вулицях мінився, миготів, метушливо бігали яскраві відблиски автомобільних фар.

— Погас вогник, — сказала Богданна.

— Де?

— Он там, — показала в темну далечінь.

— Я не бачив.

— Коли вогник горить, ми не звертаємо на нього уваги. А коли погасне, згадуємо, який він був яскравий і веселий.

— Це вірно.

— Так і з людьми. Про людину, яка пішла туди, — вона подивилась на високе, чорне небо, — ми думаємо краще, ніж про живу.

Помовчали.

— Ну добре, — Богданна круто повернулася спиною до кручі. — Час додому.

Пані Михайлина радо зустріла їх, почала розпитувати про враження від прогулянки. Богданна, пославшись на втому, відмовилась од вечері, пішла спати. Дем'янко поговорив з хазяйкою і теж пішов у свою кімнату. Полежав трохи, а коли все у квартирі затихло, встав, засвітив лампу, сів до стола: треба було написати шифроване донесення про події дня. Завтра по дорозі в костьол Дем'янко зайде в маленьку крамничку на Брестській вулиці, вийме з кишені пачку з останньою сигаретою, закурить, порожню пачку кине в куток і купить нову. Через півгодини викинута пачка опиниться на столі в полковника Грицая. Ще хвилин через двадцять-тридцять полковник прочитає розшифроване і надруковане на машинці донесення свого співробітника…

Тоді, під час першої розмови у Грицая, молодий офіцер Данилко трохи скептично поставився до нової роботи. «Чи ж велика хитрість стежити за двома шпигунами і в потрібний момент арештувати їх, — думав він. — Це не фронт…» Але тепер щодня доводилося переконуватись, що обстановка, в яку він потрапив, не легша, а часом навіть складніша за фронтову.

Захопившись роботою, що вимагала виняткової уваги і зосередженості, Дем'янко не почув легких кроків по коридору. Спохватився, коли зненацька відчинилися двері. Дем'янко схопив пістолет. На порозі стояла Богданна.

Завжди добродушне спокійне обличчя Дем'янка зараз було суворе, рішуче. Сині очі потемніли, щелепи стислися так, що на вилицях випнулися жовна. Пістолет був націлений просто в груди дівчині.

— Ви? — видихнув він. Пістолет зник, напружена постать Дем'янка обм'якла. Відразу виправився: — Ти?

Збентежено дивився на неї.

Дівчина зрозуміла, як може витлумачити Дем'янко її нічний прихід до нього в кімнату. Першим бажанням було повернутись і піти. Але Богданна полюбила надто палко, щоб сліпо піддатись почуттю гордості.

Скоряючись щирому душевному пориву, вона майже повисла на руках у Дем'янка, заплакала гірко, захлинаючись, як плачуть маленькі діти.

Дем'янко розгубився, почав заспокоювати, гладячи її золотаве волосся:

— Ну що тобі, що? Не треба, перестань.

Вона підняла почервоніле обличчя і, пильно дивлячись на нього заплаканими очима, гаряче зашепотіла:

— Не можна так! Не можна із звірами. В нас усе життя попереду!.. Невже ти убиватимеш, грабуватимеш, як той — Довгий?!

Слухаючи гарячкову, плутану мову, Дем'янко спочатку не розумів, про що Богданна говорить.

— Здайся! — Богданна припала до його грудей, просила, благала. — Підемо розкажемо, нам простять… Ти ж читав наказ про амністію? Я вірю — простять…

Дем'янко з радістю подумав, що не помилився в Богданні. Він не знав, наскільки міцно дівчина зв'язана із злочинцями, але тепер був певен: вона сповнена рішучості повернутися у сім'ю чесних людей. І повернеться, Дем'янко їй допоможе.

— Чого ж ти мовчиш?

Юнак спохмурів. Як відповісти Богданні?.. Пояснити, хто він насправді, Дем'янко не мав права. Обов'язок примушував мовчати. А відповідати хитрістю