Ален Бомбар - Один в океані

нормальною швидкістю, а вітер помірний, я визначаю приблизну швидкість по тому, як натягнутий шкот.

Вітер, що вже два дні, як ущух, знову почав загравати з вітрилом, і тепер в середньому я роблю 4 вузли. Просто чудово! Коли б так було весь час, то за двадцять днів…

Вівторок, 4 листопада. Визначив довготу за місяцем. Від моєї гаданої довготи вона відрізняється на 3°, а від того, що показує сонце, — на цілих 9°! Тепер я вже нічого не розумію. Батареї розряджаються, і приймач працює ледве чутно. Власне, його можна слухати тільки ввечері, коли станції чути найкраще. Орієнтуватимуся на свої гадані координати, роблячи максимальні поправки за місяцем. Учора держав курс прямо на захід; сьогодні перебуваю на 18°58? північної широти. А п'ять місяців тому ми пливли біля берегів Менорки і хотіли зробити першу зупинку. Скільки відтоді збігло часу, які простори лишилися позаду!

Вже 6-та година вечора, а я ще не зловив свій «обід». І найприкріше те, що навколо човна аж кишить риб-лоцманів. О 7-й годині я нарешті витягнув свій «обід». Спать лягати натщесерце не доведеться. Навколо мене пірнають дельфіни і кружляє біла чайка-красуня. Хвилі невеликі, погода чудова, а вітер середній. Саме такий, як треба: «Єретик» іде на повний хід. Коли б так було весь час!

Якщо нічого не станеться, через дванадцять днів я згорну «штурманку» адмірала і користуватимуся спеціальною картою Карібського моря. Тоді мені лишиться пропливти якихось шістсот миль, таку ж відстань, як від Касабланки до Лас-Пальмаса.

Я вже давно не засвічував уночі сигнального ліхтаря і зараз починаю шкодувати, бо кораблі не помічали мого човна. А я ж мав нагоду послати рідним бодай якусь звістку про себе! Ця думка гнітить. До того ж у мене більше немає чого читати. Перед відплиттям постала давня проблема: які книжки взяти в експедицію, що триватиме кілька місяців? Намагаючись поєднати всі жанри, я взяв том Мольєра, повне зібрання творів Рабле в одному томі, Сервантеса, том Ніцше, драми Есхіла двома мовами, Спінозу, вибране Монтеня, а з музичних партитур — «Страсті» Баха і квартети Бетховена.

«Я вже не вірю, що можу зустріти якийсь корабель. Океан — вимерла пустеля, нікого немає, я зовсім самотній. Коли досягну 50° західної довготи, тобто днів через десять (тоді я наївно вірив у це!), якщо тільки кораблі не зустрінуться раніше, — почну засвічувати сигнальний ліхтар».

* * *

Останнім часом мене частенько відвідують акули, та я вже звик до таких візитів і ставлюся до цих хижаків з глибоким презирством. Жалюгідні боягузи! Досить їх тільки стукнути легенько по носі, і вони одразу ж кидаються навтіки. Звичайно все це відбувається так: акула наближається і починає штовхати мордою човен. Я хапаю весло і, розмахнувшись, щосили б'ю акулу по голові; переляканий хижак блискавично пірнає і зникає в глибині. Мої друзі доради, мабуть, тішаться з цього видовища, проте все ж, коли з'являється страшна потвора, вважають за краще триматися на пристойній відстані.

Певно, доради ставляться до мене з глибокою довірою та повагою, бо навколо «Єретика» їх збирається чимдалі більше.

5 листопада я став свідком справжнього феєричного спектаклю. Я часто зустрічав зграйки летючих риб. Звичайно вони вистрибують з води і летять якусь мить над хвилями, наче планери. Але коли на них кидаються мої доради, летючі риби починають перестрибувати з гребеня на гребінь. Злегка торкаючись хвостом поверхні води, вони одночасно відштовхуються плавцями, наче крильцями, щоб злетіти проти вітру і втекти від переслідувачів.

Але доради надзвичайно спритні. їх не обдуриш. Виставивши з води спинні плавці, вони, наче торпеди, мчаться за своїми жертвами і наздоганяють їх саме тоді, коли ті падають у хвилі. Маленькі хитруни думають, що занурюються в море, насправді ж вони потрапляють у хижі пащі дорад.

Крім цього, мені пощастило сьогодні побачити ще одне незвичайне видовище: зграя «морських серпокрильців» переслідувала величезний косяк летючих риб. Не розумію, звідки у відкритому морі взялися ці птахи, аж одинадцять штук.

Згодом виявилося, що саме того дня «Єретик» пропливав дуже близько від островів Зеленого Мису, але, звичайно, я цього не знав.

* * *

Між іншим, про птахів. Звичайно потерпілим кажуть: «Якщо ти бачиш багато птахів, — це значить, що земля близько».

В даному разі таке твердження цілком відповідало істині: земля знаходилася від мене за якихось 60 миль, і тільки вітер та течія заважали мені наблизитися до неї.

Потерпілим, крім того, кажуть:

«Птахи завжди летять у тому напрямку, де знаходиться земля».

Однак ці птахи летіли на захід, в напрямі землі, до якої було щонайменше 1500 миль, і жоден з них не звернув на південний схід, де зовсім близько лежать острови Зеленого Мису. Навіщо ж вселяти в потерпілих обманливі надії на порятунок, які щезнуть, мов міраж, і лише прискорять кінець нещасних! Того ж дня я записую в щоденнику: «Сьогодні неймовірна спека. З насолодою випив би кухоль пива! Найбільше мучить відсутність прісної води. Як уже мені остогид отой риб'ячий сік! Коли б зараз пішов дощик! Хоч часом сонце і ховається за хмари, а океан, як і раніше, хвилюється, дощу все-таки немає і взагалі ще не було. Коли ж він нарешті піде? Я не відчуваю спраги. Мені просто хочеться чогось смачного, як тій людині, що наїлася макаронів, а потім охоче поласувала б ще й курчам. Я не хочу пити, але думка про прісну воду невідступно переслідує мене.

* * *

Вночі 6 листопада на мене знову напала акула, цього разу якась незвичайна. Мабуть, цей хижак уже скуштував людського м'яса і тому нічого не боїться. Раз у раз акула б'є мордою в дно човна. Я прив'язав ніж до кінця весла і приготувався до захисту. Акула перевертається, щоб кинутися на мене збоку, але в цю мить я блискавично встромляю свою