Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

— О! О! Що це таке?

— Поповнення вам. Тепер, Очередьку, пропав Гітлер.

Жиров пішов, тихенько причинивши двері. Очередько так здивувався, що розбуркав своїх найближчих сусідів. За хвилину вся землянка прокинулася.

Зівсебіч на хлоп'ят дивилися здивовані, усміхнені обличчя, зівсебіч сипалися запитання і вигуки:

— Як же це ви сюди дісталися?

— Утекли? Ото шельми!

— А мами ваші де?

Побачивши, що ніхто тут на них не дивиться суворо, що всі раді з їхньої появи, хлоп'ята побадьорішали. Вони зняли із себе промоклий верхній одяг і тепер сиділи на нарах і теревенили без упину. Вони розповідали про те, як замислили втечу тиждень тому, але потім відкладали її до від'їзду, щоб батьки через них не застряли в місті. Розповіли, як їм пощастило в останній момент непомітно виплигнути з вагона, як пробиралися вони через місто, недбало згадали про снаряди, які вибухали «зовсім-зовсім поряд».

Мишко при цьому зауважив, що у нього, мабуть, осколком вибило з рук портфель.

Червоноармійці, слухаючи їх, веселилися так, неначе не було війни, не було фашистів, не було грому канонади, який часом приглушено долинав сюди.

Несподівано відчинилися двері. У землянку ввійшов ставний військовий, тримаючи в руках по казанку, а під пахвою — добрий шмат хліба.

— Де тут наші добровольці? Одержуйте!

— О, це важні у нас вояки, — зауважив Очередько. — Сам старшина їм вечерю несе!

Хлоп'ята подякували і взялися до борщу та гречаної каші.

— Далеко звідси до передової? — поцікавився Слава, пережовуючи хліб.

— Так це ж вона й є, передова! Метрів з тридцять чи з сорок пройдеш — от тобі й фашист.

З того, як бійці засміялися, хлоп'ята зрозуміли, що до передової ще дуже далеко. Вони замовкли, ображені таким несерйозним до них ставленням.

Притомившись від сміху, змовкли й червоноармійці. І тоді в землянці заговорив тихий голос, якого хлоп'ята досі не чули:

— Так-так! Ну, ось що, молоді люди: дозвольте поставити вам одне запитання?

На тапчані по той бік дверей лежав худорлявий чоловік з довгим носом. Підвівшись на лікті, він мружив на хлоп'ят короткозорі очі і всміхався тонкими губами.

— Яке запитання? — спитав Слава, не перестаючи жувати.

— От ви бажаєте воювати з фашистами, захищати Батьківщину. Що ж! Прагнення похвальне. Але уявіть собі, що всі особи вашого віку покинуть школи і вирушать на фронт. Уявіть собі, що війна триватиме років три або й чотири. Скільки розведеться тоді в країні безграмотних недоростків, з яких не можна буде зробити ні інженерів, ні вчених, ні добрих командирів! Ви подумали про це?

— Ого! Ото заковика так заковика! — сказав Очередько. — Зараз почуємо, що вони скажуть!

Бійці знов засміялися і повмощувалися зручніше на нарах, поглядаючи на хлоп'ят. Ті мовчали, збентежені, поклавши казанки на коліна, спрямувавши погляд у простір.

— Ну! Починайте диспут! — сказав хтось.

— Дуже просто! — раптом відповів Мишко. — Такого зовсім не може бути.

— Тобто чого не може бути?

— Щоб усі діти пішли на фронт.

— Чому ж? Усі діти ненавидять фашистів. Ви ж утекли?

— Ми втекли, а всі не втечуть. В одних хлопців така вдача, що вони бажають учитися, а у нас така вдача, що ми бажаємо воювати.

— Значить, по-вашому, у кого яка вдача, хто що забажає, те й робить?

— Авжеж!

Їхній співрозмовник повернувся і ліг головою на протигаз, підклавши під потилицю долоні.

— Дивно! — сказав він задумливо, дивлячись у стелю. — А от у мене, приміром, така вдача, що я зовсім не відчував раніше покликання до військового життя. Що ви на це скажете?

Хлоп'ята мовчали. Їм стало якось ніяково за людину, котра сама про себе говорить такі речі. Це було однаково, коли б сказали: «А я ось, браточки, боягуз».

— Н-не знаю… Звичайно, всілякі бувають вдачі, — ухильно відповів Слава.

— Так. Ніякого покликання. Я з дитинства тільки й мріяв про те, щоб стати винахідником. Перед війною працював на заводі, вчився заочно в інституті, думав стати інженером. — Він раптом повернувся до дітей і знову підвівся на лікті: — Ви знаєте, над чим я хотів працювати? Чули коли-небудь про передачу енергії на відстань?

— Знаємо. По радіо, — сказав Слава.

— Цілком правильно. І от уявіть собі: є у вас велосипед, а на ньому маленький приймач та електромоторчик. Сіли ви на велосипед, повернули важілець — і їдете хоч би до самої Москви, без будь-якого пального, без будь-яких дротів. Непогано? Так? Ну, а тепер прийшла війна, і я от не винаходжу таких велосипедів, а служу в армії, і непогано, кажуть, служу. Що ви на це скажете?

Хлоп'ята не відповіли. Вони з повагою подивилися на цю дивну людину.

— Якби ми не воювали, фашист отаким хлопчакам життя б не дав, — зауважив Очередько.

— Винахідник повернувся обличчям до стіни і позіхнув.

— По-моєму, хлопці, якщо вже почалася війна, якщо на твою Батьківщину нападають, то ти вже мусиш робити не те, що тобі заманеться, а те, що треба робити… Ну, закінчимо вашу дискусію, а то й поспати не вдасться.

Червоноармійці повкладались і затихли. Лягли й хлоп'ята, накрившись чиїмсь плащ-наметом. Десь і далі лунали постріли. Звідкись, мабуть, із сусідньої землянки, раз у раз долинав писк телефонного зумера й монотонний голос:

— Калуга слухає… Що?.. Даю Місяць. Алло! Марс! Алло, Марс!.. Калуга говорить. Двісті десятий у себе?.. Дайте його.

— Славо! Слав! — прошепотів Мишко.

— Що?

— Славо, от би нам такий велосипедик! Правда?

— Ага! А краще — човна моторного.

Хлоп'ята повернулись один до одного спинами і більше не розмовляли, але довго ще не могли заснути. Вперше Славі виразно уявилися