Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

вже припинились, а діти бігли далі, важко й хрипко дихаючи.

— Стій! Хто йде? — пролунав раптом уривчастий окрик.

Хлопці наче прикипіли до місця.

— Вклепалися! Патруль! — прошепотів Слава.

— Хто йде? — пролунало в пітьмі голосніше й тривожніше.

— Це… ми… — нерішуче сказав Мишко.

— Хто «ми»?

— Радянські громадяни, — пояснив Слава.

— Які ще там громадяни? Лягай!

Клацнув затвор гвинтівки. Хлопчики, не мовивши й слова, плюхнулися на землю. У цей момент чийсь бас проказав:

— У чім річ, Симаков?

— Ходить там хтось, товаришу караульний начальнику. Я поклав його.

— Гей! Хто там є? Відповідай! — голосно наказав бас.

— Радянські громадяни. Школярі, — повторив Слава, трохи підвівши голову.

— Ану, Жиров… За мною!

Почулися кроки. На мить спалахнуло світло кишенькового ліхтаря й засліпило дітей. Ліхтар тут же погас. Хлоп'ята побачили перед собою двох червоноармійців.

— Хто такі? Як сюди потрапили? — спитав один з них басом.

Хлоп'ята підвелися. Мишко зовсім розгубився і мовчав. А Слава поправив кепку і заявив рішучим тоном:

— Ми… Нам до командира треба.

— До якого командира? В якому питанні?

— Добровольцями хочемо вступити.

— Жиров, чуєш? — сказав бас товаришеві. Потім звернувся до хлоп'ят: — Та-ак! А батьки ваші де?

— Поїхали. Евакуювалися вони.

— А ви ж як?

— А ми зосталися.

— Втекли?

— Зовсім не втекли, — збрехав Слава. — Просто нас відпустили, і край.

— Воювати відпустили?

— Авжеж.

Червоноармійці зареготали.

— Он воно, Жиров, як! Що ж тепер робити?

— Черговому треба доповісти, товаришу сержанте.

— Черговому? Гм! Правильно! Ходімо до чергового. Нехай розбирається… Ну, вояки, ходімо!

Вони повели хлоп'ят лісом, зрідка на мить освітлюючи ліхтариком дорогу, і незабаром зупинилися біля вузької темної щілини в землі.

— Заждіть тут.

Сержант опустився в щілину дерев'яними східцями. За кілька хвилин його голос почувся звідкись ліворуч:

— Жиров! Давай їх прямо до лейтенанта.

Хлоп'ята за допомогою Жирова спустилися в щілину і пішли по ній, зачіпаючи плечима глиняні стіни.

— Славо! Правда, зовсім, як у справжніх окопах? Еге? — прошепотів Мишко.

Щілина вела під невисокий земляний пагорб. Стало зовсім темно. Та ось Жиров відчинив якісь дверцята, і всі троє опинилися в світлій землянці, обшитій дошками. Її освітлювала електрична лампочка.

У землянці було двоє військових. Один, у командирській шинелі, з протигазом і польовою шкіряною сумкою, стояв, прихилившись до стіни. Другий, смаглявий, кучерявий, з чорними вусиками, з цигаркою в зубах, сидів за маленьким столиком.

На петлицях в обох військових хлоп'яга помітили по два квадратики.

Військовий з вусиками підвівся.

— Це і є ваші герої? — спитав він Жирова.

— Так точно, товаришу лейтенанте.

Лейтенант пильно подивився на хлоп'ят і злегка всміхнувся.

Велика чорна Славина кепка так низько з'їхала на лице, що з неї виднілися тільки ніс та підборіддя. З рукавів його бушлата та з Мишкового пальта стікала вода. Панчохи, штани, черевики у хлопчиків були перемазані глиною. Обидва стояли принишклі, нерухомі.

— Воювати, кажете, зібралися? Так?

— Воювати, — почулося з-під кепки.

Лейтенант повернувся до військового біля стіни:

— Що ж, черговий, споряджай з ними зв'язкового — та й у місто.

Хлоп'ята засмучено перезирнулися.

Той, кого лейтенант назвав черговим, задумливо постукував цигаркою по цигарниці.

— У місто, то в місто, — сказав він повільно, — ну, а далі що? Батьки їхні виїхали. Дитячі установи евакуйовано. Куди зв'язковий з ними подінеться?

Лейтенант пройшовся по землянці, заклавши руки за спину:

— Гм! Це ще невідомо, поїхали чи не поїхали. Можливо, герої втекли з дому, а їх тепер розшукують на вулицях.

Він зупинився перед Славою і підняв козирок його кепки:

— Ану лиш, друзі, по правді: втекли?

— Зовсім ми… — почав був Слава.

Та лейтенант перебив його:

— Стоп! Зажди! Ви прийшли в армії служити. Так? І от з першої вже зустрічі брешете командирові. Навіщо нам такі бійці, які обдурюють командирів? Ні! Ви вже краще відверто: з дому втекли?

— З поїзда, — ледь чутно відповів Слава.

— Ми з поїзда втекли, — повторив Мишко.

— Ну от! Це інша річ!

Лейтенант знову пройшовся і став перед черговим, заклавши руки за спину.

— Ну й деньок! Що не година, то й нова морока!… — Він помовчав. — Що ж, залишити їх поки що на свою відповідальність, та й доповісти майорові? Чи перепаде?.. Може, й перепаде. Але куди їх подіти? По місту вже дві години б'ють, а тут поки що тихо.

Лейтенант замислився. Хлоп'ята стояли, не ворушачись, тільки зрідка перезирались.

— Гаразд… Жиров!

— Я вас слухаю, товаришу лейтенанте!

— Відведіть їх до телефоністів. У них місце є. Доведеться сказати старшині, щоб… ну, ніби як зарахував би їх на постачання…

Пробираючись навпомацки по темному ходу, хлоп'ята в захваті щипали і штовхали один одного. Слава голосно шепотів:

— Розумієш, що означає «зарахувати їх на постачання»? Це означає — прийняли. Значить, усе, готово!..

Вони потрапили до іншої землянки, освітленої тьмянішою лампочкою. Тут уздовж стіни йшли нари, на яких, закутавшись у шинелі, спало душ з восьмеро червоноармійців. Посеред землянки стояла залізна грубка. Було тепло й трохи душно.

Жиров показав на вільний тапчан праворуч від дверей:

— Нумо, лягайте тут. Зараз повечеряти вам роздобудемо. І щоб тихо було! Люди сплять.

Він хотів піти, але тут один з червоноармійців прокинувся, сів, обхопив коліна