Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

— Точно так, тільки про це я не можу говорити…

— Ні з ким, крім полковника Кларка.

— Так. Він сказав також, щоб я не виходив…

— Ти, пане, мусив би знати, що секретарка в курсі справ не менше за своїх начальників. Я ж мушу записувати у журнал усе, що діється в цьому домі.

— Абсолютно все?

— Абсолютно все.

— І те, що один з вихованців нашого сирітського дому не байдужий до секретарки?

— І це.

— А навіщо?

— Начальник твердо дотримується принципу: іноді з найменших дрібниць можна зробити великі висновки.

— А про тих, які поза домом, що ти пишеш?

— Вони поза моєю увагою.

— Покинуті напризволяще?

— На жаль — ні. Як ти кажеш… так, вихованці. Для вихованців, де б вони не перебували, я святий Петро і тримаю ключі від раю.

— А для інших?

— Ключі від їхнього раю тримає інший.

Я не запитав, хто саме. Вона помовчала, допитливо подивилась на мене. Певно, зрозуміла, що я не хочу зловживати її відвертістю, і сама сказала:

— Для них святим Петром є пан Кемпбел.

Виходить, що резидентами у Болгарії опікуються високі начальники.

— Цей святий Петро тут, — сказав я, — але я не бачу воріт до їхнього раю.

— Бо ти не досить спостережливий.

Вона торкнулася пальцем мого носа і сказала:

— Іноді мені здається, що в тобі є щось дитяче. Але облишмо цю тему. Полковник Кларк заборонив тобі виходити, але це не означає, що ти не можеш вийти зі мною.

— Слухаю і виконую усі ваші вказівки.

Вона випросталась, неначе збираючись поцілувати мене, та не наважилась зробити це в канцелярії.

— Добре, що ти жартуєш, навіть коли тобі дуже тяжко. Знаєш, жінкам це дуже приємно. Усвідомлюєш, що тобі говорять компліменти, а все одно приємно слухати гарні слова. Ну, ми даремно гаємо час.

Вона оглянула себе — була в буденному вбранні. Але, по-хлоп'ячому махнувши рукою, вирішила, що й так можна йти. А раз вона у такому вбранні, значить не збирається вести мене до якогось закладу.

Дорогою я розповів їй про свої мандри. Слово в слово, як доповідав Кларкові. Нічого дивного, якщо її запитання підготував полковник — ще одна перевірка: чи збігаються всі дані?

Але склалося враження, що вона щиро цікавилась тим, із чим мені довелось зіткнутися. Нарешті я підсумував:

— Здається, що нам із кожним днем буде дедалі важче. Досі ми успішно переходили кордон, але це недовго триватиме. Ми повинні спрямувати увагу на інше — на комітети й організації, на організовані зустрічі з керівниками цих комітетів. Спочатку все це можна влаштовувати у прикордонних районах, з якими нам легше підтримувати зв'язок.

— Облиш службові справи, хай містер Кларк сушить собі голову над ними.

— Вибач, але вони хвилюють мене, особливо після того, що я пережив, тому й розбалакався.

— В тебе ще стерпне становище. От побачиш інших двох, коли вони повернуться. Вони будуть такі збуджені, що можуть і кинутися на того, хто суперечитиме їм.

Справа в тому, що вони навряд чи повернуться. Отоді почнеться моя справжня трагедія. Полковник не заспокоїться, поки не знайде хоч найменшого сліду Безрукого або Кирпатого. Коли зрозуміє, як я втік сюди, копатиме ще настирливіше. А не повернуться ті двоє, винним буду я — я їх виказав. Навіть як не буде жодних фактів, самої цієї підозри вистачить, щоб мене розстріляли.

— За якою софіянкою затужив? — голос Дейвіс урвав мої роздуми.

— Думаю про те, про що ми говорили. В мене не було часу на софіянок. А втім, нащо вони мені, коли я знаю, що повернусь до тебе!

— Чи ти певен цього, любий пане?

— Настільки, наскільки певен, що зараз ми разом і мої уста торкнуться твоїх з вдячністю.

— Ех, ти, все підлизуєшся! І все підкупаєш мене своїми пестощами. Наскільки я пригадую приятелів у Софії, ви, болгари, звичайно так не розніжуєтесь. Завжди надто ділові й агресивні.

— А чому ти гадаєш, що болгари залишились такими, якими ти знала їх десять років тому?

Ми приїхали на наше місце — на скелю над Золотим Рогом. Дейвіс винесла з машини ковдру. Полягали на неї й замовкли. Із затоки повівав прохолодний вітерець. Неподалік пройшов катер. Звідти на нас спрямували прожектор. Я підняв голову і гукнув по-турецькому:

— Заздріть, панове!

Обійняв Дейвіс. Вона чекала тільки мого дотику, щоб пригорнутися до мене. її вуста мали смак апельсина. Згодом вона сказала:

— Ти атлет з невичерпними силами, адже так? Сільський хлопець, а вихований. Я знаю болгарські села. Як ви кажете — свята…

— Так, свята простота.

— Авжеж, свята простота.

Зітхнувши, я проказав сумним голосом, немов на нас чекала розлука:

— Хто я для тебе, Мері? Утікач зі своєї батьківщини, який завтра здохне, мов пес.

— Ні, не говори так!

Вона лежала на моїх грудях, я обіймав її. Відчув, що при цих словах тіло її стріпнулося. Вона продовжувала стиха:

— Не говори так. А хіба я щось інше? У Туреччині американців скільки завгодно, я могла б знайти добре товариство, але не певна, чи не прохоплюсь перед кимось, — а тоді розслідування, можуть і в Америку вислати. А коли я з тобою, то хоч і прохоплюсь, так ти й без того все знаєш, хоч і не від