Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

Голос у чорнявого виявився оксамитовим і співучим, ця мелодійність перетворювала його мову на щось заворожливе.

— Агов, Лєху, — заговорив інший бранець із низки, — не розмовляй із циганським вилупком, бо отримаєш від татар батогом.

Не встиг Лєх відповісти, як довгий батіг татарина люто стьобнув поляка по голій спині. Той голосно й протяжно застогнав.

Пластуни повернулися і пошепки доповіли ватажкові:

— Судячи за вимовою, бранці — це ляхи. Звідки вони тут узялися тільки?.. А ті, хто у клітці — взагалі бозна хто… Один начебто циган.

Ватажок вислухав вивідачів, потім дав настанови всьому загону:

— Запам’ятайте, нас не цікавить мотлох у возах, нас не цікавлять бранці, все це для нас зараз надто обтяжливо. Нас цікавлять коні, тільки коні! Татар винищуємо, полонених звільняємо й відпускаємо на всі чотири боки, коней беремо собі. А зараз усі зачаїлися й вичікуємо…

Загін завмер в очікуванні сигналу, ватажок продовжував уважно стежити за бусурманами. Нехристі не підозрюють про засідку, тому навряд чи відіб’ють напад. Тільки б ще трішечки уперед пройшли, зовсім трішечки… і вони в пастці, з якої точно не вислизнуть!

Стоп… Здається, один з вершників все-таки щось запідозрив. Ах ти ж нехристь клята!..

Хоча ні…

Ну, так і є: помилився татарин, коли наздогнав проводиря, який їхав попереду, смикнув його за лікоть і щось швидко забелькотав, указуючи на віддалений гайок. Не туди дивишся, дурню, не звідтіля небезпека тобі загрожує! Смерть твоя не у віддаленому гайку причаїлася, а зовсім поруч у високій траві. Ще кілька кроків… ще… ще!.. отак, давайте, давайте…

Проте тут татарський проводир зробив щось несподіване: приклавши праву руку ківшиком до вуст, дуже натурально заіржав по-кінському. Бусурмани всі як один вирячилися на гайок.

Але козацькі коні були сховані зовсім не там, а в непримітній лощині по інший бік дороги. Тому відповідне іржання долинуло саме звідтіля — зовсім близько. Від несподіванки нехристі осадили коней… але — пізно, пізно!..

Просто з високої трави, що виросла майже до плечей дорослій людині, прогриміли постріли, і двійко басурман мішкувато повалилися на землю. А до обозу із шаблями наголо вже неслися козарлюги. Татарські вершники пустилися навтьоки, за ними навздогін з балки вилетіли кілька кінних козаків.

Татари, які були в обозі, не мали коней. Вони кинулися до зв’язаних низкою бранців і заходилися різати їх, як худобу, одного за одним.

— Тимоше, врятуй мене! — крикнув один зі зв’язаних. Чорнявий заметався по клітці, але що він міг удіяти?! Одним-єдиним результатом його титанічних зусиль стала ланка, що лопнула у ланцюзі, котрий сковував ліву руку. Хоча права однаково залишилася прикутою, та й запор на клітці був, як і раніше, цілий і неушкоджений…

Дуже швидко всі, хто був у низці, опинилися в калюжах власної крові. Замкнений у клітці бранець плакав і дико кричав:

— Каміле! Каміле!.. Відгукнися, брате!!!

Проте конаючи з перерізаною горлянкою, Каміл уже не міг відповісти…

Один з татар стрибнув до клітки, спритно розправився з лежачим на дні бранцем і спробував убити іншого, та чорнявий спритно ухилився, потім просунув назовні через прути ліву руку, викинув уперед обривок ланцюга — і той обмотався навколо шаблі бусурманина. Наступної миті руків’я кривої шаблі стиснув лівий кулак бранця-цигана, а ще за мить лезо клинка розпороло татаринові живіт.

Доки козаки ганялися за кіньми й добивали ворогів, які ще лишалися в живих, чорнявий намагався розігнути прути клітки, люто волаючи. Нарешті майже з усіма ворогами покінчили (окрім одного, якому вдалося втекти у віддалений гайок), наляканих коней позбирали докупи. Після цього козаки нарешті звільнили цигана з клітки і зняли з нього другого ланцюга.

Чорнявий одразу кинувся до низки зв’язаних мерців, схилився над одним з них, підхопив його на руки і, розгойдуючи, немов дитину, голосно скрикнув:

— Каміле, Каміле!!!

Втім, давно вже Каміл був мертвим, тіло його встигло охолонути й починало потихеньку клякнути — і попри це. юнак ридав далі, притискаючи труп до грудей.

Тим часом козаки раділи підсумкам короткої сутички: біля десятка нехристів були вбиті, один утік, переможцям дісталися всі гроші, що їх вдалося відшукати у двох возах з речами, а також зброя вбитих ворогів. І найголовніше — прекрасні татарські коні!

Щоправда, бранців не вберегли… Живим залишився тільки дивний чорнявий, із трохи розкосими очима незнайомець, який і дотепер сидів на землі, тримаючи на руках тіло друга, і навіть не думав кудись іти.

Козаки оточили чорнявого й мовчки розглядали його, доки їхній ватажок — присадкуватий круглоголовий здоровань із закрученим за ліве вухо оселедцем, — не схилився над ним, щоб запитати співчутливо:

— А ти хто такий будеш, чоловіче?

Замість відповіді чорнявий зненацька потягнувся до пояса найближчого козака, вихопив з-за нього ножа й метнув кудись убік. Наступної ж миті там, трохи віддалік охнув і впав татарин — той самий, якому під час нападу козаків на обоз вдалося втекти у віддалений гайок. Всі були вражені швидкістю реакції цигана, а ватажок мовив розгублено: