Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

втіху й життю радій. Чим вищий стан посядеш ти серед козацтва, тим краще для нас і справи нашої державної.

Тимофій уважно подивився на Івана Тарасьєвича і хотів щось запитати, але роздумав. Однак старий, начебто думки його читаючи, мовив:

— Знаю, Тимофію, про що ти запитати хочеш. Довідатися бажаєш, що станеться із сестрою твоєю й матінкою, чи не так?

Юнак зніяковів і кивнув:

— Так, Іване Тарасьєвичу, саме про це я й хотів довідатися. Чи зустрінуся я колись із сестрою своєю й матінкою? І яка доля на них чекає?

Старий по-батьківськи посміхнувся юнаку, обійняв за плече й відповів:

— Я розумію, синку, що ти за родину свою піклуєшся, і скажу тобі, що місія твоя — це зовсім не розважальна прогулянка, вона, можливо, довічна. І виконуючи доручене, ти відповідатимеш не тільки за своє власне життя або за свою родину, але й за все наше царство! Отакі справи, синку… Тому будь спокійним: батьківщина про близьких твоїх належним чином подбає, якщо ти доручення виконаєш гідно. Можеш не перейматися: тільки-но влаштуєшся на новому місці, ми тобі й сестру відправимо, і матінку — якщо тільки вона їхати зможе. Ще до того ж і грішми допоможемо. Але все це буде лише в тому разі, якщо ти постараєшся й усе виконаєш, як від тебе вимагають. А от якщо тільки сваволити надумаєш…

Тепер на обличчі Грамотіна з’явився суворий вираз, а кисті рук міцно стиснулися в кулаки.

— Я все зрозумів, Іване Тарасьєвичу. Буду намагатися не простим козаком стати, а якщо треба, — то навіть гетьманом, отак!

— А от у гетьмани без наказу вилазити не раджу, — із найсерйознішим виглядом мовив Грамотін. — Ставай хоч отаманом, хоч полковником, але тільки не гетьманом! Гетьман, синку — це для тебе смертний вирок. Занадто вже помітна фігура, що для справи нашої аж ніяк не годиться… Тепер усе зрозумів?

Юнак кивнув.

— От і добре. А зараз іди відпочивати. Зараз тебе Микола проведе.

Грамотін вийшов з-за столу, підійшов до віконця, визирнув у двір і звернувся до стрільців, які стовбичили на певній відстані:

— Агов, ви! Покличте-но сюди писаря мого, і швидко!..

Один з них кинувся виконувати доручення. Через якийсь час у хату увійшов, попередньо постукавши, Микола й заговорив запобігливо:

— Ви мене кликали?

— Авжеж, — підтвердив Грамотін і кивнув на юнака: — Оцього парубка звуть Тимофієм Дєділовим, він наш новий агент. Його необхідно при нашому приказі прописати, як заведено, належне грошове утримання призначити і все таке інше. Зрозумів?

— Уже біжу! — радісно відповів писар, а про себе подумав: «Ну от, нарешті у старого дяка гарний настрій!»

Коли ж Микола вийшов, Іван Тарасьєвич попрямував до скрині, що стояла в кутку кімнати, відкрив кришку, витягнув звідтіля невеличкий оксамитовий мішечок, набитий монетами, і кинув його Тимофію зі словами:

— Це на дрібні витрати. Вдягнись якнайкраще, матінці своїй та сестриці подарунків купи… і все таке інше.

Тимофій Дєділов спритно упіймав гаманець і запитав із сумнівом:

— А мене до них пустять?

— Якщо старанно все виконуватимеш, то я розпоряджуся, тоді пустять.

— Я буду намагатися! Ой, як буду! — скрикнув задоволений юнак і вилетів у двері.

Дике Поле, початок вересня 1633 року

Раннім вересневим ранком загін козаків спостерігав за пересуванням невеличкої групи людей. На вигляд то був звичайний бусурманський обоз цілком нормальної чисельності як для початку осені, а не зими[22]: десяток вершників, два десятки коней, пара возів із усіляким мотлохом та десь п’ятеро бранців, зв’язаних невеличкою низкою.

Одне було дивним: залізна клітка. У таких зазвичай перевозили заможних і знатних бранців. Обоз, за яким стежили козаки, рухався повільно саме через залізну клітку. Цього разу нехристі, очевидно, упіймали цінну здобич. І це на початку осені! А що ж узимку буде?..

Втім, традиційно у клітках перевозили декількох бранців одразу, а не по одному. Де ж інші?.. Уважно придивившись, ватажок загону помітив, що бранців у клітці насправді було таки двоє. Просто другий лежав на дні, а от перший міг тільки стояти, оскільки був прикутий до прутів товстими ланцюгами. Чорне, немовби вороняче крило, волосся бранця поплутаною масою опускалося йому на плечі, а трохи розкосі пронизливі очі палахкотіли нестримною люттю.

Козацький ватажок уривчасто махнув рукою. Скоряючись цьому жесту й дотримуючись усіх необхідних запобіжних заходів, двоє вивідачів-пластунів поповзли до дороги: інакше не зрозуміти, що ж діється в обозі.

— Агов, цигане, куди нас женуть? — саме в цей час крикнув по-польському один з низки бранців, звертаючись до темноволосого. Той уважно, з ніг до голови оглянув бранця, який кричав, нахилив голову й тихо мовив:

— Якщо тобі невідомо, мені звідки знати! Я ж