Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Ще не завмер звук пострілу, як знову лісом прокотилося “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” та інші крики, такі ж грізні й дикі. На дюйм від моєї голови просвистів великий камінь, і вслід за ним встромилася в борт груба стріла з наконечником із риб’ячої кістки.

Під дощем цих люб’язних посилочок, які, на щастя, не завдали нам шкоди, ми вибралися нарешті на середину річки, де вони не досягали нас, і мирно продовжували подорож. Проте Іссикор не заспокоївся. Він сів коло мене і сказав:

— Біда, пане! Ти оголосив війну Волохатим, а Волохаті ніколи не забувають. Це буде війна до кінця!

— Що ж я можу зробити? — відповів я ледь чутним голосом, тому що мене нудило від згадки про вигляд цих тварюк. — Багато їх? Вони водяться скрізь у вашій країні?

— Дуже багато, пане, більше тисячі, але живуть вони тільки в лісах. Ніколи не ходіть до лісу, пане, або принаймні не ходіть один. І не ходіть на острів, де живе їхній цар Хоу-Хоу.

Гір більше не було видно. Річка текла незайманим мирним лісом. Дерева сягали величезної висоти і були вельми товстими. А попереду чітко вимальовувався конус вулкана, над яким висіла грибоподібна хмара диму.

Увесь день ми пливли вниз тихою річкою, і лише надвечір за вигином русла відкрився краєвид із широким озером, в якому, мабуть, річка брала свій початок (згодом я переконався, що вона впадала в озеро з іншого боку, а витоків її ніхто не знав). Озеро оточувало досить великий острів, у центрі якого підіймався вулкан. Біля його підніжжя я роздивився в бінокль якісь будівлі, споруджені, очевидно, з лави.

— Це руїни, — пояснив Іссикор, — там колись стояло велике місто моїх прабатьків, доки вогонь з гори не поруйнував його.

— І тепер ніхто не живе на острові? — запитав я.

— Там живуть жерці Хоу-Хоу, пане. А сам Хоу-Хоу живе у великій печері на схилі гори, і з ним його слуги з Волохатого народу. Мій дід був у печері і бачив його там. Я сам одного разу бачив його; але не питайте мене, який він, бо я забув, — поспіхом додав він. Перед печерою в саду росте чарівне дерево, листя якого потрібне Володарю Духів для його зілля: це дерево посилає сни і видіння.

— Хоу-Хоу їсть листя цього дерева? — запитав я.

— Не знаю, можливо. М’ясо тварин він їсть, це я знаю, тому що ми маємо приносити йому жертви. А іноді й людей — принаймні так говорять. Перед садом горять вічні вогні, а між ними круча Пожертвувань.

Мені хотілося дізнатися, що це за “вічні вогні”, мабуть, вони мали якось стосуватися вулкана. Я вже приготувався запитати про це в Іссикора, але в цей час ми в’їхали в бухту, на березі якої лежало місто, що займало площу в кілька сотень акрів. Будинки стояли переважно в окремих садах, але були й вулиці, утворені маленькими будиночками східного типу, тобто низькими, з плоскими дахами. Але східні будиночки зазвичай вибілюють, а ці були суцільно чорні. Пізніше я дізнався, що вони побудовані з лави. Із суші місто було обнесено стіною з такого самого чорного каменю. Ця стіна, як мені сказав Іссикор, захищала місто від нічних нападів Волохатого племені.

Я зроду не бачив такого похмурого міста: чорні будинки, чорна, неначе тюремна, стіна, чорні води озера, чорний конус вулкана попереду, чорні, кущі лісу навколо.

— О, баасе, якби я жив у цьому місті, я швидко б збожеволів! — сказав Ханс, і, слово честі, я був із ним згодний.

Ми причалили до невеликого кам’яного молу і висадилися. Очевидно, наше наближення помітили, оскільки перед молом зібралося кілька десятків мешканців. Я з першого погляду переконався, що всі вони — чоловіки і жінки різного віку — нагадували нашого провідника Іссикора. Високі на зріст, стрункої статури, зі світлими, вродливими обличчями. Всі одягнені в біле. На деяких чоловіках були такі ж єгипетські тіари, як у Іссикора. Жіночі головні убори складалися зі щільно прилеглих полотняних шапочок із звисаючими з боків довгими лопатями.

Цей убір надзвичайно пасував їхній суворій вроді. Від якої раси походив цей народ? Мені він уявлявся залишком якоїсь стародавньої культури.

Натовп розступився перед нами, утворюючи два ряди — чоловіки праворуч, жінки ліворуч; вони мовчки стояли, пильно дивлячись на нас великими сумними очима. Жодного слова не сказали вони, коли ми пройшли між ними, — тільки дивилися й дивилися. Мені було ніяково. Навіть до Іссикора не звернулися вони з привітанням, а він, здавалося б, заслужив почесті, здійснивши таку далеку і небезпечну подорож.

Але до Іссикора підійшов якийсь смаглявий чоловік із суворим обличчям, одягнений інакше, ніж інші, сказав йому кілька слів і кинув йому щось на долоню. Іссикор поглянув на подарунок, затремтів і смертельно зблід. Потім він мовчки заховав його.

Ми попрямували берегом озера і підійшли до огорожі з міцними, зробленими з колод воротами. При нашому наближенні ворота відчинилися, і ми опинилися у великому гарно доглянутому саду. Я побачив квіти на клумбах — єдина барвиста пляма в цьому місті. У кінці саду стояв довгий будинок із плоским дахом, збудований все з тієї самої лави.