Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

розмірними сплесками весел, ми швидко линули тихою річкою. У всій нашій дивній подорожі ніщо ще так не вражало мене, як цей спокій. Тихо котилися хвилі кам’яним коридором у пустелю, щоб там загубитися у пісках, — так мирно котиться до смерті життя старого. Тихо стояли скелясті стіни; вони були до того прямовисні, що жодна жива істота не знайшла б на ній точки опори, окрім хіба кажанів, але ті не літають удень. Виднілася тиха сіра стрічка неба над нами, хоча іноді з тужливим стогоном ущелиною проносився вітер — немов подих невидимих крил. Але тихіше за все поводилися наші веслярі; годину за годиною вони в напруженому мовчанні підіймали і занурювали весла, лише зрідка пошепки обмінюючись необхідними зауваженнями.

Поступово мене охопив жах. Мені здавалося, що я уві сні беру участь у драмі, яка комусь наснилася. Титанічна прірва, якою плив наш човен, жахливі можливості, що таїлися в прийдешньому, — все це пригнічувало мій дух усвідомленням руху зі звичної реальності в диявольську область невідомого.

Стіни ущелини здіймалися все вище, і невдовзі так стемніло, що вродливі суворі обличчя веслярів виступали з мороку лише при нахилі вперед на початку кожного дружного удару весел, знову потім занурюючись у темряву. Ця рівномірна зміна вражень діяла гіпнотично. Немов обличчя привидів зазирали під запону ліжка, зникали і знову виглядали.

Мабуть, під кінець я справді заснув. Мені снився тривожний сон: неначе я входжу до німого похмурого Гадеса, де все реальне замінено безсилими настирливими тінями.

Мене розбудив голос Іссикора, який говорив, що ми прибули до місця ночівлі. Тут ущелина розширялася, залишаючи вузьку берегову смугу по обидва боки річки. Ми причалили і висадилися. Користуючись останнім промінням світла, що пробивалося до нас, ми повечеряли всухом’ятку, не розпалюючи вогню. Не встигли ми закінчити, як запанувала повна темрява, навіть світло місяця не проникало до ущелини. Залишалося тільки лягти на пісок і заснути під завивання нічного вітру в розколинах.

Ніч була нескінченно довгою. Мені вважалося, чи снилося, що я помер і чекаю наступного перевтілення; а коли я прокидався, то тільки сонне мурмотіння Ханса повертало мене до дійсності: готтентот молився своєму старому батькові, щоб той допоміг йому розжитися півпляшкою горілки! Нарешті зірка, що горіла на чорній стрічці неба над нами, згасла; стрічка стала блакитною, чи, швидше, сірою; десь на землі світало. Ми підвелися, сіли в човен і попливли далі. За півмилі від місця нашої ночівлі стіни, що тіснили річку, раптом широко розступилися; кручі тепер здіймалися на відстані двох миль від кожного берега, замикаючи плоску рівнину. Круті береги поросли невисокими розлогими деревами, що майже так само затінили річку, як і кручі нижче за течією. Ми продовжували плисти в мороці, тим паче, що сонце ще не зійшло. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я почав помічати високі темні постаті, що рухалися між деревами. Вони то стояли і ходили, як двоногі, то швидко бігли рачки.

— Дивися, Хансе, — прошепотів я, — павіани!

— Павіани, баасе? Такі величезні? Ні, це біси!

Тоді за моєю спиною почувся шепіт Іссикора:

— Це Волохаті люди, що живуть у лісі, пане. Благаю вас не говорити голосно, а то вони на нас нападуть.

Веслярі налягли на весла. І ось у лісовій напівтемряві почувся невимовний страшний звук — чи то звіряче гарчання, чи то людський крик, в якому розрізнилися слова: “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” Миттєво весь ліс відгукнувся ревом: “Хоу-хоу!” — так жахливо, що у мене волосся стало сторч. Я зрозумів, звідки взялося ім’я бога, до якого я їхав у гості в таку далечінь.

Потім донісся важкий сплеск води — немов метушня крокодилів — і в густій тіні під навісом дерев я побачив потворні голови, що наближалися до нас.

— Волохаті нас почули, — з жахом прошепотів Іссикор. — Нічого не вдіяти, пане. Вони дуже допитливі. Можливо, вони подивляться і подадуться геть.

— А якщо ні? — запитав я.

Запитання залишилося без відповіді. Веслярі щосили гребли до середини річки. Тут було світліше, і я розрізнив на поверхні води звіроподібну бородату голову, поза сумнівом, людську, з жовтими очима, товстими губами і блискучими міцними зубами. Чудовисько наближалося до нас із великою швидкістю, оскільки ввійшло у воду вище нас і тепер пливло за течією. Порівнявшись із нами, воно підняло могутню руку, суцільно вкриту бурим волоссям, як у мавпи, схопилося за борт прямо біля мене і виставило плечі з води, показуючи, що і тіло у нього теж майже все покрите довгою шерстю. І раптом воно так близько підсунуло голову, що смердюче дихання війнуло мені в обличчя; зізнаюся, мені зробилося моторошно: я зроду не бачив такої тварюки. Все-таки з хвилину я висидів спокійно.

Нарешті я не витримав і, втративши самовладання, витягнув міцний мисливський ніж, ось цей самий, що ви бачите тут на стіні, друзі мої, і вдарив ним волохату руку. В човен упав відрубаний палець, і з тужливим ревом людина-звір пірнула у воду і попливла, махаючи над головою скривавленою лапою.

Переляканий Іссикор щось хотів сказати мені, як раптом Ханс вигукнув:

— Ще один! — і з води вистромилася друга морда, цього разу біля Ханса.

— Не чіпайте його! — вигукнув Іссикор.

Але Ханс уже схопився за револьвер і вистрілив. Чудовисько гепнулося у воду і заборсалося, завищавши тонким голосом. Я вирішив, що то