Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— А що?

— Кров на нозі!

Зиркнув Івась на ноги, та нічого не побачив.

— Де?

— Уклонився козі! — зареготався Барабаш.

Прикусив Івась губу. Купив його цей бевзень, що вже й балакати!

— Та ти, бачу, жартун… — каже йому Івась. — А от скажи: покіс!

— А нащо?

— А, — каже Івась, — боїшся? Боїшся сказати, еге?

— Я?

— А хто ж іще!

— Та я нічого не боюся!

— А скажи!

— Ну, то й скажу! А що?

— То скажи!

— Ну, — каже Барабаш, — покіс…

— Поцілуй кота під хвіст! — зареготався Івась, а за ним і Ладько з Найдою.

Стиснув Барабаш кулаки, та мовчить.

— А от скажи: кресало! — каже йому Івась.

— А се нащо?

— Просто так… от скажи!

— Ну, кресало…

— Вкрав Барабаш сало! — знову зареготав Івась, а за ним і братчики всі, що слухали ту чудасію. — А от скажи: лопух!

— Ну, лопух… та й що?

— Твій батько спух! — ще дужче зареготався Івась.

— А, — каже Барабаш, — он ти як, песький сину!..

Та й кинувсь на Івася. Не встиг отямитися малий козак, як одоробало згребло його обіруч та й повалило додолу. Почали вони качатися по землі та молотити одне одного кулаками. Тяжкий був той Барабаш та й вищий од Івася, то ніяк не вдавалося його побороти. Аж ось ухопив його малий козак за шию та й буцнув лобом у перенісся. Заволав Барабаш не своїм голосом, що й у Січі, певне, почули, а Йвась покотив його, верхи сів і давай гамселити обома руками та приказувати:

— Отеє тобі, обіяснику, кров на нозі! Ось тобі! Ось тобі! Начувайся, гицлю!

Коли ж тут отаман біжить.

— А се що за веремія?! — кричить. — Зараз обоє нагайкою заробите!

Схопився Івась, а за ним і Барабаш звівся на ноги. Ніс розквашений, і кров порозмазувалася товстою мармизою.

— Ану слухати всім! — гукнув отаман. — Зараз підуть на нас із долу штурмом. Хлопці там усе старші, ціла сотня — то, може, здолають нас та займатимуть у бран. Барило сказав: який козак зуміє зі зброєю вирватися й утекти чи сховатися, тому червоного пояса подарує і зробить хорунжим!

Загомоніли хлопці. Хорунжий — другий чоловік у курені після отамана!

— Ото розбирайтеся по шанцях і ждіть! — каже отаман.

— Он лізуть уже! — заволали хлопці. — Ідуть на штурм!

Засіли Івась із Найдою та Ладьком у шанці, глянули в діл, а там уже сотня пагорб обліпила, як мурашня. Дряпаються козаки, та так завзято, наче й справді ляську кріпость штурмують. Як підлізли трохи вище, отаман і каже:

— А тепер — грудками на них!

Похапали хлопці груддя, що валялося кругом, а давай жбурляти в напасників. Почулися зойки й прокльони, комусь в око, ще комусь по носі влучили, та не спинилися козаки. Лізуть і лізуть, вже й до маківки добралися.

— Ратища взяли! — гукає отаман. — Бігом, бігом… на гору вже вилазять!

Почали хлопці тичками спихати напасників із кручі, та запізно було. Лізуть вони, як оси, вже з одного боку оборону прорвали. Вхопилися Івась, Ладько та Найда за тичку впоперек та як пхнуть нею чотирьох козаків, що вилізли вже на гору, — ті й покотилися коміть-головою.

— Слава! — заволав Івась.

Аж тут іззаду й навалилися на них напасники. Звинувся малий козак, одного дзизнув шаблею по лобі, другому штихом дав під ребра, а тоді відразу з трьома зчепився. Торохнули дерев'яні шаблі, та за хвилю качалися вже всі троє на землі й лементували, мов на пуп, — дав їм Івась по разу, й доста із них виявилося. Коли ж гляне: повалили Найду і в'яжуть ликами, Ладько шаблю згубив та втікає, а кругом одні вороги.

«Узяли гору над нами! — думає Івась. — Хоч би в полон тепер не зайняли, гицлі такі»!

Та ноги на плечі й латата звідтіля. Тільки й на те запізно було: оточили їх зусібіч, та так грамотно, що й вуж не прослизне. Ловлять усіх поспіль, ось-ось і Йвася до рук спірвуть.

Роззирнувся малий козак доокруж, бачить: яма під валом, поснована ожиновими батогами. Плигнув він туди й причаївся.

— Тут він десь, тут! — кажуть зверху.

— Шукайте,