Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Вірка, Надька і Любка покотом сопіли на розкладній канапі у вітальні. А на тумбочці в коридорі лежала записка: «Ми з Ростиком пішли до Сніжани. Суп у холодильнику. Годуй дівчат, кладіться спати без нас. Батьки».

Ох, який там суп, коли на чай сили немає!

Раптом у двері хтось тихенько застукав. Певно, свої, бо лиш свої знають, що в хаті купа дітей, і не дзвонять. Але кого ще несе проти ночі?

Проте коли Софійка відчинила двері, весь її сон мов водою змило: на порозі стояв… Пустельник!

— Добрий вечір! Не спиш? Вибачай, що так пізно…

— Та де там пізно! — мало не застрибала од щастя Софійка — від того-таки щастя на коротку мить умерши й так само умить оживши. — В цю пору ми й не лягаєм ніколи! Я щойно зайшла до хати, а мама з татом узагалі ще не повертались!

— Знаю: вони у нас, я щойно дзвонив Сніжані. Через це й завернув саме сюди по дорозі з Леськовичів. Нам з тобою слід перебалакати наодинці!

Ой! Такого швидкого повороту у стосунках з дядьком Сергієм вона аж ніяк не передбачала! Якщо одверто, здається, навіть не мріяла! А коли ще відвертіше, то навіть злякалась! Власне, боятись нічого: щойно вона подасть команду, Сашкові сестри у вітальні піднімуть такий ґвалт, що Пустельникові не тільки перехочеться з нею балакати, а й надовго пропаде охота зраджувати дружину, але… Але як після того їй, Софійці, жити? Як після того вірити людям, як закохуватись отак, як було досі: самовіддано, без взаємності, до кінця життя?..

— У вас же, — нарешті спромоглась на слово, — дружина… І син…

— А я ж про що? Вони нізащо не мусять знати! І дуже добре, що про це не знатимуть твої батьки! Уявляєш, вони звідкись десь відшукали номер мого телефону!

— Батьки?

— Хрещені батьки, тобто пахани, чи як там ще називають тих мафіозі? — городив щось несусвітне Пустельник. — Звісно, раніше ні з ким я не мав нічого спільного, то й номерів моїх вони не могли мати! А це раптом — і я, й Елеонора сьогодні отримали купу дзвінків! І всі з погрозами!

Нарешті знетямлена Софійка, похитуючись, відступила вбік і звільнила Сергієві дорогу на кухню. Господи, він же про картини! Про них зібрався побалакати!

А вона!..

Дядько вів своєї:

— Погрожують запроторити за ґрати, ну, й інші дурниці… Звісно, ми на те не зважаєм, і заяви забирати ніхто не збирається. Але, признаюсь тобі, все це не дуже приємно чути…

— Уявляю! — Софійка вже оклигала і повернула собі здатність мислити.

— Утім, я прийшов сюди з іншим, але ти ж — мужня людинка, правда? І вислухаєш спокійно, і не скажеш нікому… Цієї маячні, цих погроз-страшилок ми не візьмем до голови. Гаразд?

— Звичайно! — ні, краще все-таки про поїздку лісами Вербовського не розповідати й Пустельникові! — Як ви до того, щоб чаю випити?

— О, було б чудово!

Софійка, забувши, що кілька хвилин тому збиралась лягати спати, радісно кинулась до чайника.

Стало веселіше. І як же обоє скривились, коли у двері знов тихенько застукали! Батьки з Ростиком? Так швидко? Перебили таку секретну розмову!..

— Ще не спите? — цього разу на порозі стирчала баба Валя.

— Ні… Ну, тобто, збираємось… — рішуче перегородила вхід Софійка.

— А я свіженьких пундиків напекла, мої мужчини всього не подужають: в одного цукор підвищений, а Фантик з рибкою любить… То вирішила вам занести!

— Дякую… — взяла тарілку й розгублено затопталась у коридорі.

— О, чую, у вас якраз і чайник закипає? — підморгнула сусідка, намагаючись зазирнути Софійці через плече на кухню. Чайник саме став озиватись.

Але тут же замовк: видно, Сергій поспішив прийняти.

— Та, то… То вам здалось!

— Гм… — розчаровано протягла баба, все ще маючи надію потрапити до кухні. — Що мій Ростик?

— Ростик? Вони… Вони з мамою і татом ще не прийшли від Сніжани! — зоставалось тільки випалити всю (ну, хай не зовсім) правду.

— Досі нема? Ти в міліцію дзвонила?

Може, варто? Після останніх подій… Але точно — без зайвих свідків-сусідків!

— Бабко, не лякайте, і так проти ночі тоскно!

— То я з тобою побуду, поки вернуться!

— Ні, спасибі! Я вже лягатиму! — делікатно відтіснила бабу Валю до виходу.

— А-а-а! Ну, тоді на добраніч!

Сусідка врешті пішла. Ух, здається, Пустельника не завважила! Софійка і з полегшенням, і ніяково повернулась на кухню: брехати все-таки не любила.

— Вона що, таємний агент? — насторожено кивнув у бік дверей Пустельник.

— Та наче