Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Та недовго йому на Січі пробувати! Певне, скоро прийдеться рушати нам у дорогу… й сам не знаю куди!

— Може, треба буде щось, то кажи, — озвався Морозенко. — Гроші, коней чи оружжя… все дамо.

Обух подумав.

— Оружжя у нас є, і коні теж… — сказав він нарешті.— А от паперів для проїзду на волость нема!..

— За сим діло не стане, — каже Богун. — Скажу писареві, то виправить вам глейти[35]… Заглянь до мого куріня увечері, то вже й готові будуть. Бувайте здорові, козаки! — І до Михася: — Нехай береже тебе Господь і Матер Божа, Пречиста Лада!

А той уклонився мовчки, та й подалися вони надвір.

— Ну що, — питає характерник, коли вони заїхали у січову браму, — втямив, з ким то ми балакали?

Михась кивнув.

— А певно!

— То з ким?

— Хто ж Морозенка, Богуна та Кривоноса не знає! Се ж перві лицарі на Вкраїні. Не був би я козак, якби за них не чув.

— Як треба буде, то вони завжди у пригоді тобі стануть, — каже характерник. — Бо й вони служать тому ділу, що й ми оце з тобою! Второпав?

— Авжеж, — каже Михась.

— Ну, то начувайся!

Ще здалеку почув його гнідий і так почав плигать, що мало стійло не розвалив.

— Здоров, братіку! — каже Михась.

Заіржав жеребець і давай на радощах за вуха його хапати губами.

— Любить він тебе!.. — кажуть запорожці, що поралися у стайні.

— О, — каже Михась, — ми з ним як брати! Як він уродився, то холодно було у стайні, так унесли його до хати. Я на печі спав, а він коло припічка. Відтоді так він звик до мене, що як не бачить день, то місця собі не знаходить! Ірже і гукає мене, скільки духу вистачить…

Та вичистив зі стійла, напоїв гнідого й вівса йому засипав.

— Бувай, — каже, — здоровий, братику! Та стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.

І подався додому, бо вже й сонце сідало. От виходить він зі стайні, коли ж тут Барабаш наперестріч. Загородив дорогу та й каже:

— Ну що, собачий сину… здоров!

— Здоров, — одвітує йому Михась.

— Щоб тебе кіт поборов! — на те йому Барабаш — та як турне в груди!

— А тебе — кобила… та, що вчора била! — каже йому Михась та як пхне щосили — мордань і заорав носом у гнояку.

Підвівся Барабаш, кізяки обтрусив і каже:

— Хитрий ти! А загадки вмієш одгадувати?

— А що?

— А звичай такий на Січі з давніх-давен ведеться: як прийде хто у кіш записатися, то мусить три загадки одгадати!

— А як не одгадає?

— То дурнем будуть його вважати!

Посміхнувся Михась і каже:

— Добре, загадуй… Тільки так: одну ти загадуєш мені, а другу я тобі. Згода?

Барабаш і зрадів.

— Добре, — каже. — Ану одгадай, собачий сину, що се таке: сидить дівчина в коморі, а коса її надворі?

Зареготався Михась і каже:

— Се для дітлахів загадка… Морква, звісно!

Насупився мордань тоді.

— Ну, — каже, — а тепер ти…

— Червоний маляр, а камінне серце, а винний смак — що воно, га?

Замислився Барабані.

— Їжак? — питає.

— Який їжак, бевзю! — каже йому Михась. — Якщо камінне серце, а винний смак, то їжак тут яким боком тулиться?

— А-а, — вигукнув Барабані,— та се ж вишня! Ти ба, який змисний! Ну тепер я тобі загадую. Їхав Тарахкотінський, заіржав по-кінськи, заговорив по-німецьки, закинув косу по-турецьки… що се таке?

Михась тут і задумався. Що ж воно за Тарахкотінський? Драбиняк чи що? Той теж торохтить, але ж сяя коса… Ага!

— Знаю, — каже.

— І що?

— Вітряк.

Скривився мордань, бо таки то правда було. А Михась уже собі загадує:

— Посеред села виросла