Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— За нас із вами — і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?

— В Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.

— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Михась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі.— Й до Михася: — Ану ж бо покажи!

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи Троянів Ключ.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, що побігли по ній од низу до верху.

— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

— Скільки ж се віків не було його в Україні? — питається другий запорожець.

Характерник гірко всміхнувся.

— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голуні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів,[34] що Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм Пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волгви та бісуркани думали, що се вже назавжди…

— Він і правда під землю запався, бо мені його чоловік передав, що в Ксьондзовому лісі похований! — каже Михась.

Богун похитав головою.

— Ото, певне, хтось із давніх лицарів!

— Там видно, що битва була, — каже Михась. — Я на тім полі, що за глиниськом, гостряки од стріл знаходив.

— Які вони були? — питається характерник.

— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!

Обух кивнув.

— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..

Старий козак глянув на характерника.

— Та й що все це має означати?

— А те, що настала така пора для Вкраїни, якої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться, Морозенку, в поле нам рушати… шкода тільки, що не зараз!

— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.

— А чому б то? — питається рудий козак. Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.

— А тому що прийти повинен чоловік, який стане гетьманом усім козакам, — і запорозьким, і городовим… На нього й має вказати сяя лялька.

— Коли ж то буде? — питається Морозенко. Обух підняв свою чарку.

— Коли Господь дасть, тоді й буде! Ну, давайте… на погибель клятим ляхам!

Перехилили вони чарки, а Михась із кухля потяг.

— Ляхи ще сотню жовнірів прислали на Січ, — каже Морозенко. — Заїхали у січове городище, як до себе додому, то Кривоніс он із козаками їх як потурив… Мало до шабель не дійшло!

Рудий козак поставив чарку на стіл.

— Хтіли ляшки свою варту біля порохової комори та скарбниці поставити. А мій курінь саме в городищі на чатах стояв. Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! У них, бачте, наказ од пана гетьмана коронного! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен!

Усі зареготалися.

— Мене, курінного отамана Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер. Його поплентачі до мене, коли ж глянуть, — а хлопці вже мушкети на них понаводили! Коли ж і кошовий іде. Звелів ляшкам забиратися з Січі, бо за угодою можуть вони лише на Хортиці стояти! І, гадаєте, послухалися?

— Та знаємо ми се… — каже характерник. — Стоять он у кріпості!

— Розперезалися ляхи… гуляють не в свою голову! — буркнув Морозенко.

— Наливайка на них немає! — укинув Михась, догризаючи поросячу ніжку.

Усміхнулися всі, та якось невесело.

— Гаразд, — підводячись, каже характерник, — підемо ми… Коли що, то знаєте, де нас шукати!

— То він у тебе живе? — питається Кривоніс.

Характерник