Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Багато діла було в Бразда. Тепер він, як ніколи раніше, кожному хвалився, що його батько – старійшина Ант, дід – старійшина Уліб, прадід – старійшина Воїк… Бразд не тільки хвалився, а показував: он, дивіться, лежать вони, пращури наші, на високих могилах, ніби кличуть: «За Русь! За Русь!» Тож хіба можу я, син таких славетних батьків і дідів, не дбати про Руську землю!

І Бразд дбав. Тепер, після смерті батька, ніхто в Любечі не міг сказати, коли щось траплялось, що треба піти до старійшини Анта. Ант умер, старійшини немає й не буде. Є великий князь у Києві, князь Оскол у Чернігові, волостелин у Острі Кожема, княжий муж, його посадник Бразд у Любечі.

У посадника було багато діла. Це він за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернігова й волості приїжджали на замилених конях, возами й лодіями княжі тіуни, ябетники, мечники[53]. Вони веліли посаднику гнати на брань людей, давати коні й воли, жито, хутра, мед, віск.

І Бразд виконував княжий загад. Він ставив тіунів, ябетників і мечників на покорм по хижах і велів давати, поки вони стоять, по барану або ж гов’яда на тиждень, по дві кури на день, а ще й хліба, пшона, сиру, меду, гривню за в’їзд і окремо за виїзд.

Весь німіла – не мали чого дати князеві, страшний був покорм, бо в самих нічого їсти; у дворах не тільки баранів чи гов’яда, а й кур немає.

Однак знаходили, несли, давали – все на двір по посадника Бразда. Краще вже нехай він має справу з тіунами, ябетниками, ніж ходитимуть ті з двору до двору.

Проте Бразд втішав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку – дань на війні, честь від князя, славу на Русі.

Сам же Бразд не міг мати дані від ворога, честі від князя, слави в землі, і про це він не раз говорив волостелину своєму воєводі Кожемі. Бразд говорив не тільки про це, прикладаючи руки до серця й підіймаючи очі д’ горі. Він нарікав, що в цей важкий час і йому, і волостелинові Кожемі однаково – дані вони не матимуть, бо не ходять на брані, честі від князя не здобудуть, бо, крім них, є багато волостелинів, посадників, а де вже їм обом думати про славу в рідній землі?

Розуміючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, і кожного разу, коли приїжджав до волості, привозив Кожемі дарунок – сотню вевериць[54], кілька кадей меду, кілька кругів воску, додаючи до цього ще й міх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динаріями або солідами.[55]

Кожема приймав дарунки нібито неохоче.

– Добре, – говорив він, – візьму, либонь, бо… – він схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотів: – бо мушу дати щось і князю чернігівському… У нього, знаєш, також – ні дані на брані, ні честі від князя, ні слави на Русі.

– Хіба ж я не знаю, – посміхався на це Бразд. – Саме тому я додав трохи динаріїв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князеві чернігівському він мусив дати багато, князь вимагав від Кожеми дедалі більше й більше. І Кожема йому давав, як і всі волостелини. Звичайно, князь чернігівський не забував і Кожему – на шиї у волостелина була не срібна, а золота гривна, знамена[56]. Кожеми – око з трьома рисами й променями над ним – все частіше й частіше можна було зустріти на полях, в лісах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усім їм, а також і Бразду, мати свої знамена.

– Яке ж знамено хочеш ти мати? – запитав він у Бразда.

Бразд був задоволений і, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то він хотів би мати місяць під сонцем, бо, мовляв, ходить під волостелином, як під сонцем.

– Буть по цьому, – згодився волостелин Кожема. – Роби таке знамено…

Кожема замислився.

– …І постав своє знамено, – додав він, – на землі під Любечем: від оскола Дніпра до двох рядових могил…

– Уліба і Воїка, – підказав Бразд.

– Ти їх знаєш ліпше, – махнув рукою Кожема. – У нас під Остром свої могили. А від тих рядових могил на північ до випаленого лісу, звідти ж через березову діброву знову