Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

— І ми, значить, городами, — процідив таксист, після короткої паузи додавши, дивлячись у засніжену темряву. — Суки!

— Не те слово! — підхопив лижник.

— Ага. Для них ще слів не придумали, — легко погодився таксист. — По-чесному, я б із ними й не розмовляв. Нема про що. Відразу мочити! Дістали… підори…

Птаха зіщулився, утягнув голову в плечі. Та враз, засоромившись, випростався, випнув уперед груди. Аби чимось зайняти себе, навпомацки застібнув блискавку на куртці, потім узявся за ґудзики. Не знаючи, що сказати й чи треба тепер узагалі говорити, тим не менше, вичавив із себе:

— Як там? — намагаючись, аби прозвучало вагомо, значимо, ніби сказано знавцем, котрий у курсі всіх поточних справ.

— Тиснуть, — відповів лижник, звірившись із дисплеєм свого смартфону, де висвітлювалася завантажена фейсбучна стрічка друзів. — Люди наче прочухалися. Але хто знає, які плани…

— У кого плани, Славо? — лижниця подалася вперед. — У кого плани? Де ті плани? Усі розслабилися після вчора! Я говорила, я всім нашим казала — не треба сьогодні йти! Стояти! Ходити! Стрибати! Співати! Було б більше народу, вони б не полізли!

— Ой, Дано, ми все це вже чули! — відмахнувся Слава. — Коли кого зупиняла кількість людей!

— Славо!

— Дано, цить! — лижник стукнув себе кулаком по коліну, при цьому так само, як таксист, не зводячи погляду з дороги. — Ми могли б стояти цю ніч. Могли наступну. Але рано чи пізно опір матеріалу слабне! Ти ж кандитат наук, фізико-математичних, Богдано Євгенівно! Що не ясно! Одного разу людей усе одно поменшає! Або ті, з «Беркуту», отримають наказ не зважати на кількість! Навпаки — чим більше буде, тим швидше потопчуть один одного! Вони, Дано, так чи інакше влаштували б другу Ходинку!

— Ви Богдана, а я Богдан, — ляпнув Птаха, називаючись.

— От і добре, що ти Богдан, — кивнув лижник Слава, ураз випростався, ще сильніше натягнув шапочку. — Тихо всі! Бачиш, командире?

— Та бачу. Намалювалися — хер зітреш…

— Що…

— Нічого! Ша бемоль! Пристібнися!

Поки лижник метушливо шукав й ладнав пас безпеки, Птаха посунувся вбік, визирнувши з-за водійського плеча. Лижниця Богдана підсунулася зі свого боку, і тепер вони сиділи плечем до плеча, стегном до стегна.

Таксі саме перетинало міст Патона. На тому боці на диво яскраво, немов святковими новорічними вогнями, блимала машина ДАІ. Гайці не перекрили дорогу, не рухалися навперейми. Просто стовбичили превентивно, загрозливо, явно провокуючи водіїв на нерозважливі дії. Таксист тут же збавив швидкість, прокоментувавши свої дії по-філософськи, демонструючи цілковите розуміння ситуації:

— А… то до жопи дверцята…

— Навіть черепаху тепер пригальмують, — підхопив лижник Слава.

— І я про це.

Пост невпинно наближався.

Зі свого місця Птаха, як і інші пасажири, бачив, як від осяяної блимаючими вогнями даішної автівки відокремилася темна постать. Сунула навперейми неквапом. Патрульний був упевнений у своїй абсолютній владі, бо напевне знав, що зараз відбувається в центрі та чому його спрямували саме сюди й саме в цей час.

Не мав жодного сумніву: таксі зупиниться.

З тихим шерехом поїхало донизу бічне скло зі сторони водія. У нагрітий салон війнуло вогкою прохолодою нічної відлиги.

Постать спереду махнула рукою, котра закінчувалася жезлом.

Таксист смачно, явно завченим жестом плюнув крізь вікно.

— Гори ти вогнем! Тримайтеся!

Скло посунуло назад.

Водій крутнув кермо праворуч, огинаючи гайця великим півколом.

Коли пролітав мимо, пустив на мить ліву руку, виставивши середній палець убік інспектора, хоча навряд чи той міг та встиг побачити зухвалий жест.

А тоді, міцніше вчепившись у бублика, вивернув машину прямо.

Незважаючи на слизоту, наддав газу, примудряючись тримати авто, аби не пішло юзом, та шаманячи із важелем коробки передач.

— Браво! — лижниця Богдана заплескала в долоні.

— Не заважай водієві! — застеріг лижник Слава зі свого штурманського місця.

— Норма-ально! — прокричав таксист, ледь не захлинаючись від адреналіну. — Побігаємо! Побачимо, у кого тут яйця!

Птаха озирнувся. Навіть якщо гайці, вражені й обурені нахабством, уже рвонули в погоню, таксі виграло в них ті самі дорогоцінні секунди, які давали досвідченому водієві фору. Якщо знати місто, можна заплутати переслідувача навіть удень, не кажучи вже про ніч. Сам не водячи машину, Птаха чомусь не мав сумнівів у правдивості такого припущення. Він не знав, куди і як