Олександра Бракен - Темні уми

на мряку. Весь цей час я так і просиділа сиднем на водійському кріслі, переважно тому що гадки не мала, що мені робити. Решта двоє дітей повискакували з машини вслід за Лаямом, Сюзуме разом із ним пішла до задньої частини фургона, а Чабс — у протилежний бік. Крізь розтрощене вітрове скло я спостерігала, як він простував до знака, що показував напрямок руху до Мононґагільського національного лісового заповідника. За мить він витягнув із задньої кишені якусь брошуру і всівся на узбіччі дороги. З деякою заздрістю я нахилилася, намагаючись прочитати назву, але там бракувало половини обкладинки, а іншу половину він прикривав рукою. Важко сказати, читав Лаям справді чи просто роздивлявся текст.

Я докотила нас до Слеті Форк, що в Західній Вірджинії, якщо, звичайно, вірити дорожнім знакам. Те, що здалося мені дорогою в якійсь глухомані, насправді було автострадою № 219, чортзна-де. Може, у Мерлінґтоні більше не було мешканців, але загалом не скидалося на те, щоб у Слеті Форк вони взагалі ніколи не існували.

Підвівшись з водійського сидіння, я попростувала за мінівен. У мене досі тремтіли руки, так ніби намагалися струсити з себе залишки адреналіну, що гудів у моїй крові. Чорний заплічник, що його мені дали Кейт та Роб, я ще раніше закинула на заднє сидіння, прикривши кількома відірваними аркушами газети та притиснувши порожньою пляшкою «Віндексу».

Скинувши газету, я поставила його побіля себе. Газеті було більше трьох років, вона геть пожовтіла від часу. Півшпальти в ній займала реклама крему для гоління, якимось дотепником влучно названого «Вічно юний».

Я перегорнула шпальту, шукаючи справжні новини. Пробігши очима статтю, в якій вихваляли ідею реабілітаційних таборів, я радше зраділа, ніж образилась, прочитавши, що Псі-дітей тепер відверто прозивали «мутантами, бомбами уповільненої дії». Натрапила я там також і на коротку замітку про повстання, яке, на думку журналіста, було «прямим наслідком напруги між Східним та Західним урядами через найновіші закони». У самому низу сторінки, під недолугою розповіддю про якусь річницю страйку провідників, пишалося фото Кленсі Ґрея.

«Син Президента відвідує збори Дитячої Ліги» — таким був заголовок під портретом. Мені не треба було читати більше перших двох чи трьох рядків, щоби зрозуміти найголовніше — президент був занадто великим боягузом, щоби після невдалого замаху на його життя зважитися стати перед людьми, тому натомість він послав свого виродка-сина, щоби той замість нього зробив брудну роботу. Цікаво, скільки років зараз Кленсі. У Термонді висіла така сама фотографія, як ця, і я завжди вважала, що йому не більше одинадцяти-дванадцяти. Але зараз йому мало би бути десь близько вісімнадцяти. За нашими стандартами практично стара шкапа.

Гидливо відкинувши газету, я знов потягнулась до заплічника. Роб казав, що там свіжий одяг, тож якщо поталанить, я назавжди позбавлюся своєї термондської роби.

Проста біла сорочка, джинси, пасок, светр з каптуром на застібці. Згодиться.

Мене так налякав стукіт у вікно, що я заледве не відкусила собі кінчик язика. У вікні з’явилося стривожене обличчя Лаяма.

— Принеси мені на секунду свій одяг. Хочу тобі щось показати.

Тієї миті, коли я збагнула, що його погляд прикутий до мене, кожна кістка, м’яз, суглоб у моєму тілі напнулися, наче струни. Відчуваючи у роті легкий присмак крові, я вискочила крізь розсувні двері, мимохідь глипнувши на наш фургон. Якщо таке взагалі можливо, то наша машина мала гірший вигляд, ніж раніше, — немов іграшкова машинка, яку впхнули у стік рукомийника, а після цього пропустили крізь подрібнювач відходів. Я пальцем погладила сліди свіжих пробоїн на боці авто — там, де куля прошила тонкий метал.

Лаям стояв навколішки поряд із Зу, яка тримала запаску, поки він продовжував піднімати домкратом авто і знімати пробиту шину з правого колеса. Я підійшла саме тоді, коли Лаям робив рукою перед диском колеса якісь паси. За його мисленнєвою командою гайки та болти викрутилися, зібравшись на землі в акуратну купку.

Синій, — констатувала я. — Лаям — Синій. А решта ж тоді які?

— Добре, — почав він, і здув з очей пасмо білявого волосся. — Зніми сорочку, в яку збиралася перевдягнутись.

— Я… я не буду тут перевдягатися, — відповіла я.

Він закотив очі.

— Невже? Тебе справді турбує твоя сором’язливість, коли за кілька годин у нас на хвості будуть агенти Ліги? Вибирай пріоритети, Зелена. Знімай сорочку.

Я мить дивилась на нього, але й сама не могла збагнути, що він шукає.

— Помацай комірець, — мовив Лаям, відтак поклав ще одну гайку біля ніг на землю. — Знайдеш потовщення.

Я знайшла, завбільшки як горошина, вшита в сорочку, яка загалом була цілком звичайною.

— У Чабса під переднім сидінням є жіночий набір для вишивки, — мовив він. — Якщо збираєшся перевдягнутися у цю сорочку, доведеться вирізати з комірця трекер.

Жіночим набором виявилася коробка з нитками, ножицями і невеликим клаптем вишивки. На звороті полотна хтось — Чабс? — вишив ідеальне чорне коло. Я витріщалася на цей символ, потираючи великим пальцем по його шорсткій поверхні.

— Хай там як, а тобі, мабуть, слід зняти робу, — вів далі Лаям. — Але обов’язково перевір також штани і светр. Я би здивувався, якби вони не використали більше одного.

І знову він мав рацію. Один був вшитий у пояс джинсів, один у рубці светра, а третій навіть додумалися вмонтувати у пряжку на ремені — чотири пристрої для стеження за однією