Клер Норт - Змій

відколи він був непомітним, неважливим, відколи люд Венеції не чекав від нього майже нічого, а уваги приділяв навіть менше.

— Я вважаю, що ваше життя під загрозою!

— Я зі своїми друзями! — відповідає він, широко обводячи руками натовп.

Вона мало не вищить від люті на марнославство цього чоловіка.

«Ось чому людьми треба грати! — хочеться їй кричати. — Бо я не маю такого величезного его, як ви; я не вклала всю свою душу та самоповагу в лестощі інших людей, а лише в перемогу, в перемогу, яку ви тепер можете розтринькати!»

Ці слова не для тепер, не для Селуди, тому вона міцно хапає його за руку та шепоче:

— Думаю, Фальєре міг надіслати вбивцю!

— Нехай іде! Мої люди зможуть дати цьому ради!

— Точно зможуть? Ви готові покласти на кін своє життя?

Селуда повертається до неї, і тепер вона за його веселістю бачить чоловіка, за гордістю — розум.

— У Венеції, — видихає він, — смерть завжди тебе знайде, де б ти не ховався. Не можна жити все життя чекаючи на неї, бо тоді не житимеш.

— І не переможеш, — шепоче вона.

Він знизує плечима:

— Перемога — не життя.

Сказавши це, він відвертається, широко розкриває обійми до наступного чоловіка:

— Паоло! Мій любий друже!

Якийсь час вона стоїть, спантеличена та самотня.

Її дихання сповільнилося, хоча плечі здіймаються, спина випростана, ступні ніг горять після бігу.

Натовп хлине навколо Селуди. Один з них ховає клинок, або отруту, або пістолет, або мотузку. Вона дивиться на обличчя, і вони всі всміхаються, всміхаються, всміхаються, і якусь мить вона зневажає їх усіх: місто, Селуду; можливо, навіть себе.

Її рука опускається в гаманець, і хоч вона й не може сказати, коли з'явилася ця звичка, але відчуває поміж пальцями монету, знайому та теплу там, де вона її торкалася, притискаючи до своєї шкіри як талісман.

І тієї миті їй здається, що вона бачить чоловіка на ім'я Срібний, що дивиться в шпарину з-за дверей, і розуміє, що це її уява, бо там замало місця, щоб його побачити.

Потім їй здається, що вона бачить жінку в білому, що рухається за натовпом, але низько нахиляється між двома торговцями єгипетською пшеницею, і хоч як би Тіна не тягнулася головою вверх, жінку вона більше не бачить.

Монета обертається в її пальцях, стара та тепла.

На якусь мить її погляд перетинається з поглядом чоловіка, чиї очі зелені, як океан, волосся пряме, шкіра кольору горіхового дерева, але на щоках і на лобі червонувата, ніби обпалена сонцем і морем. Він могутньої статури, одягнений у дивні варварські шати, хутро навколо шиї, кістяні кільця на пальцях, але кліпаєш очима — і він лише ще один з прохачів, що прийшли віддати данину честі Селуді; цивілізовані люди о цивілізованій годині, що усміхаються та усміхаються, і завжди шукають здобич.

І тієї миті ми, хто давно там стояв і дивився, здригаємося від її погляду, і знаємо, що вона теж нас бачить. Вона бачить нас, хоч яким би неможливим це не було, і вона знає. Вона знає, хто ми, чого ми бажаємо, і тієї миті, коли ми боїмося, що вона нас усіх знищить, нам здається, що вона натомість посміхається.

Потім її погляд натрапляє на чоловіка, і вона знає його обличчя, може сказати ким і чим він є, бо він є Смертю, так само, як колись був Джакамо, її чоловіком. Він дивиться просто на неї, його рот трохи розкритий, але це не завадить йому виконати своє призначення. Одна рука опущена вздовж його боку, друга схована під плащем, і ми відчуваємо, що це майже наша шкіра торкається руків'я схованого там пістолета.

Як це сталося?

Яким чином Джакамо де Орчело став картою Смерть? Як його спіткала ця доля?

(Він забагато програв у Домі Ігор, забагато кредиторів гупали в його двері. Борг насправді був набагато більший, ніж його дружина знала, бо сором, сором гравця, що втратив свій дім, він поглинає тебе, він з'їв Джакамо цілком. Упродовж певного часу він думав про самогубство, і коли пістолет був притиснутий до його щелепи, готовий обірвати його дні, перед ним з'явилася жінка в білому та сказала:

— Я можу дати ради вашим боргам.

— Я знаю вас, — відповів він. — Я бачив вас у Будинку Ігор.

— Ви бачили моїх арбітрів, — відповіла вона. — Ви бачили моїх пані в білому. Я — їхня господиня. Я керую шахівницею.

— Що ви тут робите?

— Незабаром розпочнеться гра за контроль над цим містом. Я шукаю фігури, що стоятимуть на дошці. Ви незабаром маєте втратити все; я поверну вам усе, але за певної умови.

— Якої умови?

— Ви вб'єте чоловіка за наказом гравця.

— Я — вбивця?

— Ви готові порішити самого себе. Запевняю вас, іншого вбити легше.

— Навіщо вам це?

— Мені подобається