Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

до звичайного життя — навіть найбільш озлоблені з них. Глушаков, який відбував термін у колонії на Крайній Півночі, сказав, що єдиним його стимулом до життя було бажання вбити Жовнеровича. Проте коли Ігнатович через півроку після звільнення Глушакова випадково зустрів його і спитав, чи він усе ще збирається вбити Жовнеровича, той відповів: «Він сам здохне. А мені треба якось життя влаштовувати».

Поєднання безпорадності людей у своїх трудових колективах із бюрократичним апаратом, який вважав їх взаємозамінними, породжувало мільйони жертв і тисячі шукачів правди. В радянському суспільстві існували закони, які давали змогу захищати окремого члена колективу, але їх не застосовували, бо судді та прокурори отримували накази від місцевих партійних органів. Через це більшість громадян не сприймали чинні закони серйозно. Проте шукачі правди не могли змиритися з розбіжностями між чинними законами та реальною практикою. Вони вирушали до Москви, щоби домогтися виконання цих законів, але це щоразу виявлялося шляхом в нікуди.

Якби Радянський Союз справді був тією демократичною країною, яку він із себе вдавав, то ЦК КПРС, Верховна Рада СРСР, Генпрокуратура та інші органи й установи, до яких надходили скарги від громадян, були б готові захищати права людей, що зазнавали несправедливості в своїх трудових колективах. Однак шукачі правди швидко виявляли, що установи для розгляду скарг насправді є фікцією, й у багатьох випадках це відкриття давало їм перше справжнє уявлення про радянську систему.

Одного тихого літнього дня 1987 року Валентина Ромашова ввійшла до Центрального телеграфу на вулиці Горького й побачила там групу шукачів правди, які вивчали якусь статтю в газеті «Московская правда». В статті критикували такого собі Сергія Григорянца, редактора газети «Гласність» — його звинувачували у використанні державної фотокопіювальної техніки в громадських цілях.

«Де ця “Гласність”? — запитував один із шукачів правди. — Де її знайти?»

Минув тиждень, і шукачі правди отримали відповідь на своє запитання. Номер телефону редакції газети повідомили західні радіостанції. Ромашова зателефонувала туди, отримала адресу й приїхала до редакції лише для того, щоби переконатися, що з десяток інших шукачів правди її випередили.

Ромашова виросла в Горькому, а до Москви переїхала в 1979 році, приставши на пропозицію роботи в психіатричній лікарні № 27, де лікували людей, залишених своїми родичами. Заради життя в Москві вона погодилася стати лімітницею, тобто людиною, яка отримує тимчасову прописку в столиці в обмін на згоду працювати в галузях, недостатньо забезпечених робочою силою. Лімітники — дуже вразлива категорія населення, бо хоч вони й можуть за три-п’ять років отримати постійну реєстрацію, тобто прописку, дозвіл на постійне проживання їм не гарантований. Це залежить від згоди керівника трудового колективу.

У лютому 1980 року Ромашова почала працювати в цій клініці й одразу була вражена тамтешніми умовами. Пацієнти ходили босоніж і в лахмітті, ніхто навіть не намагався чимось їх зайняти. Замість того, щоб утримувати їх у спокійному стані, застосовували психотропні засоби на кшталт галоперидолу та аміназину. В ті години, коли пацієнти не були замкнені в своїх палатах із відчиненими через погане повітря кватирками (попри мороз надворі), їх часто залучали до важкої праці, примушуючи тягати відра з водою або купи мокрої білизни. А потім їх, забруднених і виснажених, у промоклому вбранні, залишали годинами вештатися холодними коридорами.

Але ще більше, ніж ці жахливі умови, Ромашову занепокоїли ознаки корупції. Директор Олександр Чупраков мав водія та персонального кухаря, яких оплачувала лікарня, а крім того, в ній значилися працівниками люди із зарплатнею в 800 рублів на місяць, які насправді там не працювали. Водночас на шість сотень пацієнтів був лише один лікар, а кожній санітарці доводилося за зміну опікуватися ста двадцятьма хворими. Позбавлені своєчасної медичної допомоги, пацієнти лікарні мерли, наче мухи.

Ромашову дуже непокоїло те, що вона бачила, але, усвідомлюючи своє вразливе становище, вона мовчала. Однак у червні 1981 року вона з подивом дізналася, що Михайло Корсаков, головний лікар клініки, надіслав до МВС листа, в якому звинувачував Чупракова в корупції. Невдовзі було відкрито кримінальну справу, і Чупраков почав викликати до свого кабінету працівників лікарні, вимагаючи від них заяв із свідченнями проти Корсакова. Ромашовій він запропонував написати заяву з обвинуваченням Корсакова в спекуляції, але вона відмовилася.

Впродовж півроку ситуація залишалася невизначеною, аж поки після втручання Алли Нізовцевої, першого секретаря райкому партії, розслідування не було припинено. Чупраков відновив свій авторитет, а Корсакову довелося звільнитися, як і фармацевту Наїрі Степановій. Пішли з клініки й інші співробітники, які разом із Ромашовою відмовилися свідчити проти Корсакова, але сама Ромашова не могла звільнитися, бо як лімітниця вона втратила би тоді право жити в Москві. Їй не було куди подітися.

Із закриттям справи життя в клініці повернулося в звичайного ритму. Приїжджали вантажівки з будматеріалами для дачі Чупракова. Деякі з пацієнток завагітніли й зробили аборт, а в одному випадку санітарки заскочили Петра Єгорова, одного з приятелів Чепракова, голим у вбиральні із психічно хворою пацієнткою.

Ромашова сумлінно виконувала свою роботу, стежила за тим, щоби пацієнти не дошкуляли один одному й були поміркованими в їжі та питті. Чупраков скоротив їй зарплатню й позбавив премій, але найбільше Ромашову тривожило те, що він може відмовитися підтвердити її московську прописку по завершенні її трудової угоди.

Нарешті, у вересні 1984-го, Чупраков викликав Ромашову до себе і заявив, що за згоду на її постійну прописку вона має дати йому хабара. «Не буде грошей — не житимеш у Москві. Згадай останні п’ять років свого життя», — сказав він. Ромашова знала, що для отримання дозволу на постійне проживання в Москві їй потрібна згода Чупракова, але відмовилася підкоритися.

Вона пішла до місцевого відділку міліції, де її прийняв Микола Новіков, завідувач паспортного столу. «Ми знаємо, що Чупраков — крадій, — сказав Новіков, — але залагоджувати ситуацію Ви маєте з ним, тільки з ним».

«Але як?»

«Як хочете, — відповів Новіков. — Але пам’ятайте — Ви не маєте жодних прав».

«Як це? У Конституції записано, що ми маємо право на працю, й ніхто не може нас його позбавити».

«Я вам ще раз кажу — у Вас немає прав, взагалі жодних».

Тим часом Чупраков став зупиняти Ромашову в коридорі й вимагати грошей. Коли це не допомогло, він наказав їй звільнити кімнату в гуртожитку лікарні й перебратися до прохідної кімнати, розташованої між двома іншими. Коли вона відмовилася, він поселив у сусідній з нею кімнаті агресивного хулігана, а голова профспілки клініки організував мітинг, на якому мешканці гуртожитку поставили вимогу виселити Ромашову.

Двадцять п’ятого