Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

осмикувала спідничку; від того коліна її не переставали сяяти, і він поступово переймався тихою приязню і до тих колін, і до нервової руки. Хотів заговорити, але язик наче заклинило, хотів торкнутися рукою її руки, але руки його безживно лежали на власних колінах. Була то хай самотня, але чужа жінка, і він мовчки грівся коло неї, як мандрівник коло вогню. Струмувало на нього ніжне тепло, повіки склеплювалися від того; зала, як гойдалка, похитувалася — несла його кудись чи везла.

Жінка знала, ще він хоче заговорити до неї і хоче торкнутися її руки. Вона й справді була самотня й давно чекала, що хтось до неї випадково обізветься. Була тиха і скромна, але в душі в неї жила біла пустеля. Відчувала її, як наслання, і вже майже звикла до неї. Ще чекала і хотіла притулитися до когось плечем, але те чекання було як тихий, м’який снігопад. Тепло струмувало від цього чужого чоловіка, коло якого волею випадку випало їй сидіти. Дозволила йому позирати на свої коліна, і тільки рука її мимохіть смикала й смикала подолик.

Перед їхніми очима лежало біле поле з блідими тінями — малоцікава казка про людей і машини. Вони з’єднувалися поглядами на тому полі і в тих тінях, котрі там ходили. Бачили квіти, ліси й луги. Бачили стежки й дороги і йшли по них разом. Ревіли машини, і вони озирали їх трохи занепокоєно.

Він не хотів думати зараз про машини. Тихе тепло, затишок, солодкий спокій наливали й колисали; йому запраглося встати, взяти цю жінку за руку й вийти з нею геть. «Хай він встане, — думала жінка,— хай візьме мене за руку і виведе геть». Вона думала про справжні дороги і стежки, про справжні квіти і луги... Він не встав, сидів заклякло, і тепло помалу розвіювалося. Там, на білому полі, де з’єднувалися вони очима, гуляв вітер. Згинав дерева, засипав дощем луги і прибивав квіти. Вона зирнула на нього крайока: ніколи не встане цей чужий чоловік і не візьме її за руку. Дощ і град, а вони стояли на тому полі й тільки дивилися одне на одного. Хотіли зайти в покинуту і встелену шкурами хату. Він запалить там вогонь, а вона зготує йому вечерю. Жовтий вогонь палахкотітиме в коминку, вони сидітимуть і дивитимуться на нього, як на екран телевізора. Тепло пливтиме на них, і то буде справжнє тепло...

Світло спалахнуло й переполошило їх. Вони підвелися й зирнули одне на одного: жінка Семенові сподобалася, а він сподобався жінці. «Ось зараз ми вийдемо з цієї зали плече в плече, — думав він, — і я зважуся сказати їй потрібне слово». — «Саме час, — відповіла йому подумки жінка, — ми вийдемо із цієї зали, і я буду згодна вислухати те твоє слово».

Попливли в юрбі, торкаючись плечима. Семен мусив стиснути кулака, щоб стримати себе і не взяти її за руку. Вона мусила взятись обома руками за сумочку, бо її рука аж горіла, так чекала того стиску.

Йшли і мовчали. Перегоряли в собі і були наче дві свічки, виставлені на вітер. Він не знав, що з ним діється, а вона вперше за життя згодна була втратити тверезий розважок.

Зарипів зубами: все-таки був закутий у незбагненні риштунки: хотів говорити, а язик мовчав, хотів рухнути рукою, а пальці стискали п’ястука. В очах її вже закипали сльози. «Ось він, цей момент, — думала вона,— як жаль, що він так пізно прийшов». Вони йшли просто на біле поле екрана, порожнє й холодне, але плечі їхні були з’єднані. Дивилися на той екран незмигними і засклілими поглядами: холодне світло обливало їх зусібіч.

Дивний смуток витік із Семенового серця. Вона відчула той смуток, і ледь-ледь помітно скосила в його бік очі. Відсторонилася легенько і подумала про порожню дорогу. Біля неї не було вже квітів, а ліс повільно губив жовте, лискуче листя. Листя засипало хату, на дверях якої висів іржавий замок. Мокре листя клеїлося до трухлявих дощок ганку і матово палало в ранковому світлі. Він подумав про вікно на п’ятому поверсі: чи горітиме воно?

Юрба винесла їх із дверей кінотеатру, і вони востаннє з’єдналися поглядами. Семен відчув себе як побитий: учинив щось негарне. Засвистів у нього над головою невидимий батіг і вперіщив його через спину. Запам’ятав той погляд: туга, м’який докір і пробачення. Тихе прощання і впокорення. Семен пішов чи, власне, побіг: не міг, щоб на нього так дивилися...

Серпнева ніч дихала на нього вологою прохолодою, запахом леглого листя й мокрих дощок. Листя приклеїлося до ганку, а замок на дверях уже лущився від іржі. Закинув голову вгору, наче шукав там якогось звільнення. Ліхтарі, жовте світло вікон, там, далі, блимають зорі; ні, там тільки чорна прірва. Знову побачив ті очі: туга, прощення, упокорення...

Стояв, спершись спиною об дерево, й дивився на свій п’ятий поверх. Оленине вікно світилося, і він полегшено зітхнув...

Олена вийшла з кімнати, коли за ним зачинилися двері. Була незручно випростана, і її м’яке лице зблідло в електричному світлі. На ній був темний брючний костюм, а на шиї палала яскраво-червона хустинка. Вона йшла через коридор, підтиснувши вуста, і вже не крадьки. Семен спинився серед своєї кімнати і наслухав. Олена йшла енергійно й пружко, і він подумав, що в їхніх стосунках заходить на щось нове. Високі закаблуки голосно розбивали коридорну тишу. Олена зайшла на кухню і різко кляпнула вмикачем. Семен і собі потягся до вмикача, але відсмикнув руку. Стояв, і його обличчя палахкотіло. Олена підійшла дерев’яною стопою до газової плити, чиркнула сірника й опекла пальця об синю шапку полум’я. Смоктала опеченого пальця, а другою рукою відкручувала кран. Вода бігла в чайник, шумлива й піниста, і вона дивилася на струмінь. Вода почала литися через край. Олена схаменулася і прикрутила кран. Злила з чайника і поставила на вогонь. Сіла серед кухні й чекала, поки закипить. Глуха тиша зависла в їхній квартирі. Семен уже роздягся й лежав, натягнувши ковдру до підборіддя. За вікном гули авто й