Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

тримати себе в руках. — Що ти наробив! Як ти міг, Юра, Юра, Юра!

Схопивши сина за плечі, вона заходилася сильно трусити його. Юркова голова від того захиталася, наче в китайського боввана. Він хотів щось сказати, та всі слова збилися в гливку грудку, застрягли в горлі. Навіть дихати не міг, лише чмихав носом. Тим часом тато стояв і дивився на все, склавши руки на грудях. Нарешті розплів їх, гучно ляснув у долоні.

— Ану, Раїсо, тихо будь! — і вже спокійніше. Пусти його, досить.

— Іване...

— Я тебе прошу, Раїсо!

Мама послухала й відійшла. Тепер Юрко опинився між батьками.

- Скажи нам, спокійно, без нервів і паніки - де взявся той пакетик у тебе в кишені?

- Не знаю, - промовив гімназист, повторив уже впевненіше. — Не знаю, тату. Мамо, не не моє. Я ніколи не мав з таким справу й мати не хочу, — побачив, що батьки слухають, заговорив швидше, боячись, аби не перервали: - Там казали про ще один випадок. Я знаю того хлопця, Антона Линевича. Він із десятого «Б». Так само не розуміє, звідки в нього наркотики. Це підкинули, не інакше! Тату!

— Що — тату — знову вигукнула мама. — Не крути, Юрку, не крути! Ви всі відбріхуєтесь! Не моє, підкинули, знайшов, змусили, пригостили! Хто завгодно винен, тільки не ви!

— Скільки в тебе дітей, Раїсо? — поцікавився раптом Іван Туряниця.

Дружина здивовано глипнула на нього.

— Ось. Один син... У нас.

'Гак чому говориш до нього «ви»? Кого ще маєш на увазі?

Ці підлітки! Покоління їхнє! Яка ганьба, Іване, яка ганьба! Отак давай їм повну свободу! Ми ж з тобою домовились — нема контролю! Дорослий він у нас, самостійний! Бач, догралися в самостійне життя! Маєш демократію, маєш! їж її тепер з маслом!

Тато переплів пальці, поворушив, хруснув ними.

- Мені здавалося, ми віримо нашому синові.

— Мені теж, Іване!

Батько знову помовчав.

- А знаєш, Раїсо... Лук’янівно... Знаєш, я й далі довірятиму Юркові. Хоча б тому, що довіряю собі. Він мій син. І якщо я не вірю йому, то й до себе втрачу віру. Замість звинувачувати й робити всякі дурні узагальнення, скажу інше: мій син... Наш із тобою син потрапив у халепу. Юрко опинився в біді. Я не залишу цього так.

— Ти вже не залишаєш так підпалені будинки!

— Прошу без зайвих кпинів. Будинки почекають, коли вже мій син у такому лайні. Він ані сном, ані духом не знає, що трапилося і чому саме з ним. Не забувай, там ще один гімназист вступив у подібне. Чомусь я вірю — той хлопець так само ні до чого лихого не причетний.

— Юрко сидітиме вдома, — відрізала мама. Від гріха.

— А гріхи — не його, Раїсо Лук’янівно. Наш син не подарунок. Не ідеал, як буває з усіма в його віці. Проте він точно не злочинець. Не стоятиме поруч із такою гидотою, як наркотики. Тому він не сидітиме після всього під домашнім арештом.

- Хіба я про якийсь арешт говорила?

- Це пускати з хати нікуди - це і є арешт. Обмеження волі. Яке не має жодних підстав. Бо, повторюся, я вірю своєму синові.

— Я не казала, що не вірю, — вимовила мама.

- Чудово, — тато вперше за день посміхнувся. - Пощастило нам, дорога родино. Канікули. Додай ще два дні, оці суботу-неділю, що будуть. Дев’ять діб, аби розібратися й владнати все.

— Хто це робитиме? Поліція?

— У пас угода з поліцією й гімназією, — нагадав Іван Туряниця. — Сину, ти мене почув.

— Нас, — вставила мама.

Даруйте — нас, — виправився батько. - Родина вірить тобі. Ти ніколи не давав підстав думати про себе інакше. Тому тримайся, ніби нічого не сталося.

— Але ж це не так, тату, — нагадав Юрко.

Знаю. І добре, що ти це розумієш. Просто будь обережний. А я...

Озвався Юрків телефон.

Глянув на монітор — Ліза. Відповів відразу:

— Слухаю.

Як ти міг! — почулося в слухавці розпачливе. — Юрко, я не думала, не могла подумати! Наркотики!

А це вже новий сильний удар. Знову в голові замакітрилося. Веселкові цяточки застрибали перед очима.

- Лізо, послухай...

- Нічого не хочу слухати! Мені заборонили спілкуватися з тобою! Розумієш, узагалі! Гелер через тебе я більше не зможу бачити Дженку! Ніколи, ніколи, ніколи! Ти зрадник, Юра Туряниця!

Не встиг більше нічого сказати - короткі гудки.

Розділ двадцять сьомий
Тут гімназист отримає повідомлення

— Каюся, Івановичу. Дурниць наробив.

Вони зустрілися по третій біля Золотих воріт. До того гімназист якийсь час сидів у своїй кімнаті. намагаючись звести думки докупи. А заодно — перетравити коротку й болючу розмову з Лізою.

Навіть відмовився від звички радитися з бульдогом, тож пес просто крутився біля ніг. Відчуваючи стан хазяїна, тицяв носом у Юркові ноги, намагаючись у такий спосіб заспокоїти. Побувши трохи па самоті й зробивши нарешті висновки, Юрко вирішив поділитися ними не з Джентльменом, а з Назаром Шпигом. Бо ніде правди діти - тут уже кримінал неприхований.

І гімназиста вдарили так міцно, що без поради Досвідченого в подібних справах чоловіка обійтися не зможе. Тож подзвонив сищику, хоча вони домовлялися раніше робити так лише в крайніх випадках. А цей інакше, ніж критичним, не назвеш.

Шпиг слухав, не перебиваючи, тільки мугикав у слухавку, даючи зрозуміти