Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:

— Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, — бо я ж хлопець!

— Он як?! — здивувався пiп, i в його iмлистих очах з'явилось щось подiбне до посмiшки.

— I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?

— Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна...

— Дарма, хлопче, дарма, — заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : — Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.

— Не мала баба клопоту... — нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:

— А ти, видно, хлопче, не промах.

— Це як коли, — вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.

Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою" в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.

Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва.

Ввечерi, пам'ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.

— Здоров, парубче! — весело i так само без насмiшки вiтається зi мною голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? — Вже, бачу, дiстав нову книгу? — в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась посмiшка.

— Дiстав.

— I що воно, й до чого воно? — бере голова комнезаму книгу в руки.

— "Тарас Бульба"! — кажу поважно.

— Тарас Бульба? Хто вiн?

— Козак... — дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?

— А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?

— За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?

— Знаю! — розгортає книгу дядько Себастiян. — Але хочу, щоб i ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?

— Зрозумiв.

— Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу вдвох.

— О! — виривається те саме "о", яке в мене то радiє, то журиться, то не йме вiри, то вiдникується, то дивується.

— Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.

Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.

— Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? — несподiвано запитав голова комбiду.

Я не знаю, що сказати, i мовчу.

— Ти? — пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в яких зараз стигне смуток.

Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:

— Я, дядьку Себастiяне.

— I нащо?

— Нащо? — дрогнув мiй голос. — Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.

— Он як? — сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. — Ну, спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю, дитино. Та бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, — виймає з кишенi довгий в обгортцi з пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.

— Спасибi, дядьку Себастiяне, — беру таку розкiш у руки. — Може, пополам?

— Смокчи один, — засмiявсь чоловiк. — Ти спати ще не хочеш?

— Нi.

— Тодi читай. А втомишся, я почну.

— Е, нi, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.

— З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я