Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

— «Він м'яса не їсть?!» — «А… в нього понос», — збрехав я, бо не хотів ставити героя в незручну ситуацію. «Що ви їй сказали?» — «Я наказав їй не дуже розбавляти вашу каву». — «О, це добре, розбавлену каву я ненавиджу». — «Ну, так шо одне мокачіно і все, — сказав я офіціантці, яка була дуже красивою дівчиною з такими розкішними цицьками, шо я навіть таких ше в природі не зустрічав. «У нас нема мокачіно». — «Що вона сказала?» — «Ну, так дайте капучіно». — «І капучіно в нас теж нема». — «Так що вона каже?» — «Вона сказала, шо мокачіно сьогодні особливі, тому шо це ж кава». — «Перепрошую?» — «Ти б не хотіла піти сьогодні зі мною на одну класну дискотеку і поробити там декілька наелектризованих рухів тілом?» — спитав я офіціантку. «А американця з собою приведеш?» — вставила вона. Мене ніби хтось обпісяв! «Та він єврей!» — сказав я, хоча розумів, шо краще було того не казати і шо я роблю дуже погано. Проблема в тому, шо коли я так сказав, то мені стало ше гірше. «О, — відповіла офіціантка, — а я раніше справжніх євреїв і не бачила. А де ж його роги?» (Знаєш, Джонатан, тобі, звичайно, може здаватися, шо я вигадую, але вона дійсно так сказала. Ну в тебе ж, звичайно, рогів-то нема, так шо я сказав їй, шоб вона на себе спочатку глянула, а тобі швиденько принесла каву, а нашій псині дві сардельки, бо хто ж знає, чи доведеться їй сьогодні ше шось з'їсти.)

Коли дівчина принесла каву, герой відпив тільки трошки. «Смак просто жахливий», — тільки й сказав він. Це вже було занадто! Одне — шо він не їсть м'яса, друге — шо він примушує мого Дєда чекати і спати в машині, а тут ше і йому наша кава не подобається! «ТИ ЗАРАЗ ЖЕ ВИП'ЄШ КАВУ, АЖ ДОКИ Я НЕ ПОБАЧУ СВОЮ РОЖУ НА ДНІ ТВОЄЇ ЧАШКИ!» — верещати я зовсім не хотів, це вийшло спонтанно. «Але ж горнятко глиняне». — «А МЕНІ ВСЕ ОДНО!» Тоді він допив каву. «Міг би й не допивати», — буркнув я, бо відчував, шо між нами виростає Велика Китайська Стіна сраної недовіри. «Все о'кей, — відповів герой і поставив чашку на стіл, — кава була винятково смачною. Надзвичайно. Я прекрасно попоїв».

«Ш— шо?!» -«Можемо йти, куди скажете». Але ж я і матолок, — подумав я, — навіть гірше, просто макогін якийсь.

На те, шоб розбудити Дєда пішло декілька хвилин. Він зачинився в машині і підняв усі вікна. Я мусив добре стукати у вікно, шоб він прокинувся. Дивно, як воно витримало. Коли Дєд нарешті пробудився, то не розумів де він. «Анна?» «Ні, Дєда, — сказав я через вікно, — Саша». Він відвернувся зі стиду і знову закрив очі. «А я думав, шо то хтось другий». Він ударився головою об руль. «Нам треба їхати», — нагадав я через вікно. «Ей, Дєд, ну шо там?» Тоді він нарешті глибоко зітхнув і відкрив двері.

«Як нам їхати?» — спитав мене Дєд, бо я ж був на передньому сидінні, я завжди спереду, якшо тільки машина не мотоцикл, бо я ж не вмію на мотоциклі, але скоро буду. Герой розмістився ззаду, поряд із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим, і вони почали займатися кожен своїми справами: герой гриз нігті на пальцях, а псина гризла свого хвоста. «Я не знаю, куди їхати», — сказав я. «Так запитай єврея», — наказав Дєд. Я так і зробив. «Не знаю», — відповів герой. «Він не знає». «Шо значить не знає? — запалився Дєд, — ми в машині, ми приготувалися їхати. Як же він може не знати?» Дєд розійшовся і налякав своїм гучним голосом псину, яка почала гавкати. ГАВ! Я запитав героя: «Шо значить, ти не знаєш, куди їхати?» — «Я розповів вам усе, що я знаю. Я думав, що хтось із вас є професійним і поінформованим гідом зі „Спадщини". Я ж заплатив, щоби мене супроводжував професійний гід». Тут Дєд натиснув на сигнал і машина загуділа. БІ-І! «Так у нас же Дєд професіонал», — видав я героєві. ГАВ! І це була чистісінька правда, хоча професіоналом Дєд був у водінні автомобіля, а не в пошуках втраченої історії. БІ-І! «Припини!» — сказав я Дєду. ГАВ! БІ-І! «Будь ласка, це стає нестерпним!» БІ-І! ГАВ! «Заткнися, — відповів мені Дєд, — і заткни цю суку. І єврей хай тоже заткнеться!» ГАВ! «Я вас прошу!» БІ-І! «А ви впевнені, що він професіонал?» «Та понятно», — сказав я. БІ-І! «Я ж вам не брешу». ГАВ! «Зроби ж шо-небудь», повернувся я до Дєда. БІ-І! «Та не це!» — крикнув я, втрачаючи контроль над собою. ГАВ! Дєд завів машину, оскільки був сертифікованим шофером. «Куди ми?» — одночасно спитали ми з героєм. «ЗАТКНІТЬСЯ!» — цього герою і перекладати не треба було.

Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. «Так», — сказав мужчина. «Нам потрібен Трохимбрід», пояснив йому Дєд. «Ми таким не заправляємо», — відповів мужчина. «Це таке місце. Нам треба його знайти». Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: «У нас тут є який-небудь трохимбрід?» Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. «Прошу вибачити, — сказав заправник, — але весь трохимбрід у нас уже скінчився». «Та нє, — вліз тут я, — це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів». З цим я показав на героя. «Шо-шо?» — перепитав заправник. «Прошу?» — перепитав герой. «Заткнися», — стукнув мене Дєд. «У нас є карта», — випалив я чоловікові. «Дай сюда карту», — звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. «Семмі Дейвіс з'їв усі карти». «Це неможливо», — автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. «Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим». Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: «Ковель, Ківерці, Сокирці». «Колки», — доповнив Дєд. «Ага-ага, — підтримав їх заправник, — всі ці назви я чув». «А можете показати нам дорогу?» — поцікавився я. «Ну,