Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами він наблизився до приладів, кілька секунд уважно вивчав показання лічильників і запис на стрічці. Потім так само хутко повернувся до мене:

— Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?

Значить, він думав, що й я також… що й я божеволію, як Сокіл і Ван Лун! Це було неймовірно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще більше від незаслуженої образи. Я відповіла:

— Так, Миколо Петровичу. Я тільки не розумію, що у нас тут робиться.

Тоді він ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти і щось бурмотів про себе, на Сокола, що, як і раніше, висів у неприродній позі в повітрі. Потім Микола Петрович похитав головою, обвів поглядом каюту, мов розшукуючи щось, — і рішуче покликав мене:

— Ходімо, Галю. Зараз не можна гаяти ані хвилини!

Ми спустились у склад крізь люк у підлозі каюти. Микола Петрович відкрив там великий ящик, вийняв звідти два довгі рулони з щільного сірого і тьмяного металу і сказав:

— Несіть до каюти. Мерщій, мерщій!

Узявши ще два рулони, він поспішив слідом за мною. Ван Лун і Сокіл не рухалися з місця. Вони нічого не помічали, ні на що не звертали уваги.

— Давайте сюди Сокола, Галю!

Немов дитину, ми перенесли безвільне тіло Вадима Сергійовича до вкритої металом стіни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зітхнув і покликав Ван Луна:

— Ван, ідіть сюди.

Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бік. Видно було, що він не хотів іти. Але заперечувати Миколі Петровичу він не зміг. Повільно, ніби через силу, він наблизився до нас.

— Сідайте тут, поговоримо, — м’яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.

Ван Лун все так само неохоче сів. Всі мовчали. Не говорив нічого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга… І ось Ван Лун провів рукою по голові, струсонув нею, наче прокидаючись. Він здивовано подивився на Миколу Петровича:

— Що таке? Думаю, я немов п’яний! Важка голова… Майже в ту ж мить пролунав і голос Сокола:

— Нісенітниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут відбувалось? І свинець чомусь на стіні, — додав він здивовано, оглянувши каюту.

— Друзі мої, нам усім треба бути обачнішими, — відповів обом відразу Микола Петрович. — На щастя, цього разу обійшлося без великого лиха. Але ще кілька хвилин — і я не знаю, чим би все це скінчилось. Ми поводились дуже нерозумно… хоча, проте, хто міг передбачити подібні явища?..

— Але що ж трапилось? — повторив здивовано запитання Вадим Сергійович.

Микола Петрович пригладив своє сиве волосся, і я помітила, як тремтіли його тонкі пальці. Потім він повільно заговорив:

— Наша каюта надто слабо захищена від космічного проміння. Воно заливає нас своїм безперервним потоком. І, як це не сумно, впливає на нервову систему, гранично збуджує її. Я ще не уяснив собі всього цього. Але факти лишаються фактами, друзі мої! Пояснення прийдуть потім. А зараз можна встановити тільки ось що. Збудження позначилось найсильніше на міцному, дужому організмі Ван Луна і на нервовому, емоціональному організмі Вадима. Тут діють якісь ще невідомі нам закономірності. На Галі й мені збудження позначилось менше, хоча… хоча відчули й ми, правда, Галю?

Я мовчки кивнула головою. Мені було так хороше зараз, коли минулися всі ці жахи!

— На щастя, — вів далі Микола Петрович, — мені спала на думку одна ідея. Ми з Галею посилили захист каюти, обклали стіну, з боку якої іде головний потік космічного проміння, потрійним шаром електрично обробленого свинцю. Бачите, як він згодився. Свинцеві прокладки зменшують інтенсивність потоку космічного проміння, дозволяють нам перебувати немов у тіні — і це врятовує нас зараз, друзі!

Я глянула на Ван Луна і сказала:

— Парасолька від космічного проміння, товаришу Ван Лун! Пам’ятаєте, ви жартували, що її треба винайти?

Ван Лун лише стурбовано похитав головою.

Кілька хвилин ми знову мовчали. І тут мені спало на думку щось страшне. А що, коли б Микола Петрович не опанував себе тоді, коли він і сам починав уже марити? Якби він не встиг зрозуміти, в чому справа, і не згадав би про цей засіб захисту від жахливого космічного проміння? Тоді ми всі поступово збожеволіли б… Ой, який кошмар!

Немов відповідаючи на мої думки, Микола Петрович заговорив знову:

— Дуже прошу вас, друзі мої, якомога більше часу провадити під захистом свинцевого шару, в тіні від космічного проміння. І якщо хтось з вас помітить у себе чи іншого найменші ознаки збудження, — негайно ж таки йти сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї. А вас, Вадиме, прошу пильно вимірити критичний поріг інтенсивності потоку. І, я гадаю, треба ще посилити захист…

…Того ж таки вечора ми використали майже весь запас листового свинцю в рулонах і вкрили стіну справа, звідки йшов головний потік космічного проміння, ще кількома захисними шарами, знявши перед тим з цієї стіни всі прилади.

І я добре зрозуміла: ми врятувалися лише тому, що цей потік лине тільки з одного боку! Астроплан летить немов у широкому потоці космічного проміння. Як добре, що Микола Петрович придумав свинцеву парасольку, під якою ми сховалися!..

Розділ одинадцятий,

де Галя Рижко, продовжуючи свій щоденник, розповідає про різні припущення вчених відносно Венери, а також про власні спостереження астронавтів над цією планетою; крім того, читачі дізнаються з цього розділу про корисний винахід, самостійно зроблений Галею.

Наступного дня Микола Петрович разом з Ван Луном склав ще одну карту нашого шляху в міжпланетному просторі. На тій карті було точно визначено становище астроплана щодо головного потоку космічного проміння. І як ця карта допомагала нам потім!

Адже з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, нам довелося всі обчислення маршруту робити самим і самим виправляти курс. Це доводилося робити по зірках — і багато разів перевіряти такі розрахунки.

І от виходить, що обчислення маршруту можна легше і значно простіше перевіряти за новим постійним і незмінним орієнтиром — потоком космічного випромінювання. Тільки мені здається, що ця зручність не така вже надзвичайна, щоб через неї втрачати радіозв’язок з Землею і опинитись у небезпеці збожеволіти…

Микола Петрович говорить, що все це буде важливо для науки, оскільки ніхто і ніде досі не передбачав такої можливості, щоб космічне проміння створювало