Бернгард Келлерман - Тунель

човниками в Ліверпулі, прибирали вигляду готтентотів і повзали в пісках алмазних копалень Південної Африки. Вони перетворювалися в шатуни потужних, на тисячі кінських сил машин, у гігантське коліно з блискучої сталі, яке двадцять чотири години на добу завзято долало пару й щоразу відкидалося нею назад. Ті воїни обертались у навантажений залізничними шпалами поїзд — він мчав з Омська до Пекіна,— у трюм пароплава, що віз ячмінь з Одеси в Марсель. У Південному Уельсі вони кидалися в шахтних клітях на вісімсот метрів під землю й вилітали з вугіллям на-гора. Вони проникали до тисяч будівель у всьому світі й швидко розмножувалися, збирали збіжжя в Канаді й зеленіли тютюновими плантаціями на Суматрі.

Так, вони воювали! Досить було Вулфові тільки кивнути пальцем, і вони відступали з Суматри й заходжувались добувати золото в Неваді. Вони блискавично покидали Австралію і цілим роєм осідали на бавовняній біржі в Ліверпулі.

С. Вулф не давав їм спочинку. В його руках вони сотні разів на день зазнавали перетворень. Він сидів у своїй конторі, пожовував сигару, пітнів, диктував одночасно десяток телеграм та листів, тримаючи біля вуха телефонну трубку, й водночас розмовляв з одним зі своїх помічників. Правим вухом С. Вулф слухав голос у трубці, лівим — донесення службовця. Одним голосом він розмовляв зі службовцем, а другим кричав у трубку. Одним оком стежив за стенографістками та друкарками — чи не ждуть продовження,— а другим поглядав на годинника. С. Вулф думав про те, що Неллі вже цілих двадцять хвилин чекає його і супитиметься, коли пін спізниться на вечерю. Заразом він міркував про те, що його агент у справі південно-африканських рудників поводиться, як кретин, зате в справі братів Гарньє виявляє далекоглядність. С. Вулф мізкував — десь у найдальших закутках своєї чубатої, вкритої потом голови — про велику битву, яку він завтра дасть і виграє на віденській біржі.

Щотижня йому потрібно було понад півтора мільйона доларів готівкою, щоб розрахуватися з робітниками, а щокварталу — сотні мільйонів для оплати процентів та амортизації. Коли наставав час платити гроші, С. Вулф цілими днями не виходив з контори. Тоді розгорялася запекла битва, і перемога діставалася йому ціною великих витрат поту, жиру й нервів.

Бувало, він відкликав свої війська назад. І вони поверталися; кожен долар — невеличкий герой і переможець, що приніс здобич: котрий — вісім, котрий — десять, а котрий — і всі двадцять центів. Багато з них приходили з битви каліками, деякі гинули на бойовищі. Війна — це війна!

Таку невтомну, шалену боротьбу С. Вулф провадив роками; день при дні він вичікував слушної нагоди кинутися в атаку, розгорнути наступ або відступити. Щодня давав накази своїм командувачам у п'ятьох частинах світу й щогодини вивчав їхні донесення.

С. Вулф працював бездоганно. Це був фінансовий геній, що нюхом чув гроші за багато миль. Десятки, сотні мільйонів акцій та інших цінних паперів він пересилав контрабандою до Європи, бо на американські гроші покладався лиш тоді, коли мав свою золоту резервну армію.

Він випускав проекти, що їх люди читали, як поезії Уолта Уїтмена. Як ніхто інший, С. Вулф умів потрібної хвилини тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових. Завдяки цій тактиці він залагоджував у менш розвинених країнах (таких, як Росія, Персія) справи, що давали двадцять п'ять і навіть сорок відсотків прибутку і вважалися дозволенними тільки серед фінансистів. На щорічних загальних зібраннях він упевнено йшов до мети, і синдикат за кілька років підвищив його платню до трьохсот тисяч доларів. С. Вулф був незамінний.

С. Вулф працював так, що його легені ходором ходили. На кожному папері, який побував у нього в руках, залишався масний слід від його великого пальця, хоч він мив руки сотні разів на день. С. Вулф виділяв цілі тонни жиру й, незважаючи на це, робився дедалі товстішим. Та коли він підставляв спітнілу голову під холодну воду, зачісував чуб і бороду, вдягав свіжий комірець і виходив з контори, то відразу ставав поважним джентльменом, що ніколи нікуди не поспішає. Він спокійно сідав у свій елегантний чорний автомобіль, срібний «дракон» якого гудів, мов сирена океанського пароплава в тумані, і виїздив на Бродвей повтішатися вечором.

С. Вулф вечеряв звичайно в однієї зі своїх юних подруг. Він любив смачно попоїсти й випити келих доброго, міцного вина.

Щовечора об одинадцятій він приходив до клубу, щоб пограти години дві в карти. Грав С. Вулф мовчки, розважливо, ставки робив не високі й не низькі, час від часу надував товсті червоні губи й пирхав у чорну бороду.

У клубі він щоразу випивав чашечку кави — й більш нічого. С. Вулф був взірцем джентльмена.

Він мав тільки один гандж і старанно приховував його від людей. Це була його непомірна хтивість. Погляду його чорних, блискучих, як у звіра, очей під чорними віями не уникало жодне привабливе жіноче тіло. Коли він бачив вродливу молоденьку дівчину з округлими стегнами, кров починала гупати у нього в вухах. Щороку С. Вулф щонайменше разів чотири їздив до Парижа та Лондона — і там, і там він утримував по одній чи дві красуні, для яких умебльовував розкішні квартири з дзеркальними альковами. С. Вулф запрошував на вечерю з шампанським по десятку чарівних юних богинь, з'являвся перед їхні очі у фраку, а сам милувався блиском їхньої неприкритої ніжної шкіри. Часто він привозив з своїх подорожей «кузин» і поселяв їх у Нью-Йорку. Дівчата мали бути юні, вродливі, біляві й повненькі; С. Вулф віддавав перевагу англійкам, німкеням і скандінавкам. У такий спосіб він помщався за бідного Самуїла Вольфзона, що багато років тому в очах гарних жінок не витримував конкуренції з атлетичної будови тенісистами та власниками чималого місячного бюджету. Він помщався пихатій білявій расі, яка колись штурхала його ногою межи очі, тим, що тепер купляв її жінок. Та насамперед це була винагорода самому собі за сповнену знегод юність, що не дала йому ні часу, ні можливості погамувати любовну спрагу.

З кожної поїздки С. Вулф привозив трофеї: кучері, пасма кіс — від холодних сріблясто-білявих тонів до найжагучіших рудих — і складав їх у японську лаковану шафку в своїй нью-йоркській квартирі. Але про це ніхто не знав — С. Вулф умів мовчати.

Подорожувати до Європи він любив і ще з однієї причини. Він навідував там батька, до якого прихилявся з дивною сентиментальністю. Двічі на рік С. Вулф бував у Сентеші, попереджуючи про свій приїзд телеграмою. Увесь Сентеш тоді