Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том V

— Тимчасове, тимчасове, — пробурчав директор, потроху заспокоюючись.

Повз них усе ще виносили бідони з молоком і вносили назад порожні. Пройшла до корівника зміна доярок, і через кілька хвилин вийшли ті, яких змінили, — втомлені, виснажені непосильною працею. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

— Премію, товаришу директор, готуйте! Он скільки молока надоїли!

— Почекай, почекай, — похмуро відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки з цього будуть, чи самі витрати. Наука ще не вирішила. Так, Сашко?

— Я певен, що прибутки, — серйозно відповів той.

— Ну, гаразд. Згодом усе підрахуємо. Тільки ти май на увазі, що я своїх висновків ще не зробив. Ти мене, голубе, не переконав своїми “даними” і навряд чи переконаєш. Мені факти потрібні, а не розмови, — закінчив Данило Якович і пішов з корівника. За ним слідом був посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову. Сашко полегшено зітхнув — бо ж не так просто витримати подібний потік обвинувачень! — і гукнув услід старому:

— Куди ж ви, Андрію Антоновичу? Чи вам замало директорових лайок?.. Краще скажіть, як з вашим волоссям? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся й повільно підійшов до Сашка.

— Та чого там, — відповів він смутно, — я слухав тебе, слухав…

— Ну й що ж? — здивувався Сашко. — Вас теж не задовольнили мої пояснення? Ай-яй, Андрію Антоновичу, а я думав, що на вас можна покластися!

— Ну тебе з твоїми жартами, — ще похмуріше сказав старий. — Виходить, моє волосся незабаром випаде?

— Звідки такі висновки? — Сашко нічого не розумів.

— Та ти ж казав, що всі отакі наслідки опромінення дуже короткочасні… і молоко оце, і все, що ваше проміння робить… так от, виходить, що і з волоссям мені доведеться розпрощатися.

Старий був такий засмучений, що Сашко мимоволі розсміявся. Пирскнула й Ганна.

— Е ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Сашко, — це зовсім інше діло, воно до вашого волосся ніяк не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилося, ми завжди можемо додатково опромінити вашу лисину! — І він скоса поглянув на Ганну, що затиснула долонею рот, аби знову не пирскнути сміхом.

— Завжди щось вигадаєш… — Андрій Антонович, зберігаючи на обличчі підкреслений вираз невдоволення, одійшов. Мабуть, він усе-таки не вірив Сашкові, вважав, що той за звичкою жартує.

Все ще усміхаючись, Сашко звернувся до Ганни:

— А ви Олд-Боя, тобто Петра, не бачили?

— Ні, — відповіла Ганна, враз посерйознішавши, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені сказав прийти о третій — хоче показати якусь новину. А, до речі, котра година?

— Ви запізнилися. Вже десять на четверту.

— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Боже мій, він же розсердиться! Побіжу.

Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі переляк, хоч очі все ще сміялися. Ганна кивнула Сашкові головою й швидко пішла геть. Сашко іронічно поглянув їй услід.

— Ах, значить, Петро розсердиться! Може, ще й лаятиме тебе? — проговорив стиха. — Ще побачимо, хто з вас кого лаятиме… Ой, здається мені, наш поважний Олд-Бой цього разу засипався. Що ж, це все одно, як я з Люкою, і радий би піти геть, та нічого не виходить…

Він зажурено хитнув головою, з чого можна було зрозуміти, що Сашко добре-таки знав своє власне становище. А потім згадав про справи: треба було уважно стежити за коровами, бо й недогляд міг погано позначитися на худобі. Погляд Сашка впав на смутного Богдана, який чи не найбільше переживав неприємну історію з коровами. Бо як ото Сашко свого часу був винен у тому, що пацюки пожерли опромінене зерно й стали гігантами, так тепер через Богдана надміру опромінили худобу.

Сашко делікатно спитав:

— Як ти гадаєш, Богдане, з пацюками вже край? — Він чудово розумів, що треба відвернути увагу товариша на щось інше, щоб він не думав про корів.

— Н-не розумію…

— Ну, всіх ми знищили тоді, чи вони ще можуть з’явитися?

Богдан замислився.

— Мені здається, всіх. Т-та ти підрахуй сам. Три п-пацюки тоді втекли з крільчатника на горище, пам’ятаєш?

— Це правда, три.

— Двох ти вбив, к-коли прибігли до лабораторії на д-допомогу Люці…

— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загриз кіт, хоч і поплатився за це своїм життям. Люка сумує — просто жах! Каже, що кіт її урятував, а сам загинув, мов справжній герой.

— Н-ну, гаразд. Отже, двох убили ми. Одного ввечері наступного дня застрелив сторож біля склепу. От і все. А інші пацюки, мабуть, не їли опроміненого зерна, бо ми ж його більше не розсипали… принаймні я… — додав іще Богдан, якому явно бракувало Сашкової делікатності.

— Ах, он ти як! — аж захлинувся Сашко. — Гаразд, іди вже, різноколірний! І коли вже ти до кінця опромінишся?

— Та т-тебе не запитаю, — гордо відповів Богдан.

— Іди, кажу. Там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки свіжої приготувала, — почув ще Богдан останній і, правду кажучи, заслужений укол від Сашка. Переможений, він пішов геть, нічого не відповівши.

А проте зовсім не слід думати, що Сашко й Богдан посварилися. Зовсім ні. Це були товариські жарти. Обидва хлопці лишилися найкращими приятелями.

Якби на місці когось із товаришів був Олд-Бой, справа могла б обернутися інакше. Запальний Петро частенько забував про межі жартів і час од часу вибухав, наче вулкан, хоч сам і картав себе за це. Але Олд-Боя тут не було. Він сидів у радгоспній лабораторії й монтував якийсь складний апарат. Можливо, читач подумає, що то новий генератор? Ні, ні, цілком досить і одного. Адже ще ніхто, — ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович, — ніхто не знав іще всіх наявних властивостей того першого чудодійного витвору Петра. Отже, це був не новий генератор, а щось інше.

Новий апарат висів у кутку лабораторії, саме там, де пацюки проламали стіну. Що то був за апарат, не знав ніхто. Олд-Бой мовчав про свою нову конституцію, і ніхто не наважувався розпитувати його. Навіть рудий Богдан, довірена особа Олд-Боя, тільки зітхнув, почувши від нього на своє боязке запитання досить недвозначну відповідь:

— Помовч і не заважай!

Апарат, що мав форму порівняно невеличкого дерев’яного ящика, як ми вже казали, висів високо на стіні. Шнури й проводи з’єднували його з генератором; якщо дивитися знизу, то на ньому можна було помітити скляне кругле віконце — немов об’єктив з великої фотографічної камери, що нею роблять портрети у професіональних фотоательє. Не дуже складний на вигляд, він