Астрід Ліндгрен - Брати Лев'яче Серце

Софіїного списа, а Кадер від Урварового меча. І Додір упав, і багато інших, вони падали на всі боки. А Юнатан з’являвся там, де було найнебезпечніше, вітер розвівав йому чуба, сам він ставав дедалі блідіший, і серце моє боліло все дужче.

Потім прийшов кінець!

Того дня в Шипшиновій Долині досить було крику, але не такого, як цей.

У розпал боротьби крізь виття вітру прорвався голос бойового рога й вигук:

— Іде Катла!

А потім пролунало ревіння. Голодне ревіння Катли, яке всі так добре знали. Тоді опустилися мечі, списи, стріли, повстанці не могли більше боротися. Бо знали, що їм немає порятунку. Тепер у долині чути було тільки завивання бурі, звук бойового рога й ревіння Катли, яка дихала вогнем і вбивала кожного, на кого показував Тенгіл. Він безперестанку показував на свої жертви, і обличчя його було зловісно жорстоке. Я знав, що тепер Шипшиновій Долині кінець.

Я не хотів цього бачити, не хотів цього бачити… не хотів нічого бачити. Тільки Юнатана. Мені треба було знати, де він. І я помітив його зовсім близько від Матіа-сового двору. Він сидів на Грімові блідий, тихий, і вітер розвівав йому чуба.

— Юнатане! — гукнув я. — Юнатане, ти чуєш мене? Але він не почув мене. Я побачив, як він підострожив коня й помчав схилом мов стріла, ніхто не вмів їхати так швидко, ні на небі, ні на землі. Він мчав просто на Тенгіла… і пролетів повз нього…

А потім знов озвався бойовий ріг. Але тепер у нього сурмив Юнатан. Він вихопив його в Тенгіла з рук і засурмив. Аби Катла знала, що у неї новий володар.

Потім стало тихо. Навіть буря вщухла. Всі принишкли й чекали. Тенгіл сидів на коні, нетямлячись зі страху, й чекав. Катла також чекала. Юнатан знов засурмив у ріг.

Тоді Катла заревіла й кинулась на того, кого досі покірно слухалась. Я згадав, як Юнатан казав: «Колись прийде й Тенгілова година». І ось вона прийшла.

Так скінчилося повстання в Шипшиновій Долині. Багато людей віддало своє життя за волю. Так, тепер їхня долина була вільна. Але ті, що полягли, цього не знали.

Матіас загинув, у мене вже не було діда. Губерт також загинув, він поліг перший. Йому так і не довелося зайти в браму, бо коло річки він зустрів Тенгіла та його вояків. А насамперед зустрів Катлу. Тенгіл узяв її з собою саме того дня, щоб востаннє тяжко покарати Шипшинову Долину за Урварову втечу. Він не знав, що на цей день призначене повстання. Хоч, коли довідався про повстання, зрадів, що Катла з ним.

Але тепер Тенгіл був мертвий, так само, як інші.

— Нашого гнобителя вже немає, — сказав Урвар. — Наші діти житимуть вільні й щасливі. Скоро Шипшинова Долина стане такою, як була раніше.

Проте мені здавалося, що Шипшинова Долина ніколи не стане вже такою, як була раніше. Принаймні для мене. Не стане такою без Матіаса.

Урвара влучили мечем у спину, але він наче не чув тієї рани чи не звертав на неї уваги. Очі його й далі палали, і він раз по раз казав долинянам:

— Ми знов будемо щасливі.

Того дня багато хто плакав у Шипшиновій Долині.

Тільки не Урвар.

Софія залишилась жива і навіть не отримала жодної рани. Тепер вона лаштувалась їхати додому у Вишневу Долину разом із своїми людьми, що вціліли в битві. Вона приїхала на Матіасове подвір’я попрощатися з нами.

— Тут мешкав Матіас, — сказала вона і заплакала. Потім обняла Юнатана. — Повертайся швидше в Рицарський двір. Я думатиму про тебе, поки знов тебе не побачу.

Тоді обернулася до мене:

— А ти, Карле, поїдеш зі мною, так?

— Ні, — відповів я, — поїду з Юнатаном.

Я дуже боявся, що Юнатан відішле мене з Софією, проте він сказав:

— Хай Карл залишається зі мною.

На луці неподалік Матіасового двору лежала Катла, наче величезна, огидна брила, притихла й напоєна кров’ю. Подеколи вона поглядала на Юнатана, немов собака, що чекає наказів від свого пана. Тепер вона нікого не чіпала, та поки лежала тут, страх не покидав долину. Ніхто не зважувався радіти. Шипшинова Долина не могла ні святкувати своє визволення, ні оплакувати мертвих, поки в ній була Катла, сказав Урвар. І тільки одна людина могла відвести її назад до печери. Це був Юнатан.

— Допоможеш Шипшиновій Долині востаннє? — спитав Урвар. — Якщо ти відведеш Катлу і прив’яжеш у печері на ланцюг, то решту ми вже зробимо самі.

— Добре, я допоможу тобі востаннє, Урваре, — відповів Юнатан.

Я добре знаю, як треба їхати понад річкою — не кваплячись, дивитися, як плине вода, як вона мерехтить і як танцює на вітрі віття верб. Понад річкою не ідеться, коли тобі на п’яти наступає дракон.

А ми їхали саме так. Ми чули позад себе важк› ходу Катли. Гуп-гуп-гуп. Та хода була страшна, Грім і Ф’ялар харапудились. Ми насилу стримували їх. Юнатаг час від часу сурмив у ріг. Звук виходив також неприємний і Катлі він напевне не подобався. Але вона мусила слухатися, коли чула його. Це єдине втішало нас у тій дорозі Ми їхали мовчки. І дуже поспішали. Поки стемніє і западе ніч, Юнатан мав прив’язати Катлу в її печері де вона повинна була сконати. Більше ми її не побачимо й забудемо, що є така країна — Карманяка. Прадавні Гори стоятимуть вічно, але ми ніколи більше ш приїдемо до їхніх ущелин і скель, пообіцяв Юнатан.

Надворі стихло, буря вляглася, настав спокійний, теплий вечір. Захід сонця був гарний, як ніколи, і я думав собі, що такого вечора треба їхати вздовж річки без страху.

Та цього я не показував Юнатанові. Ну, що я боюся.

Нарешті ми досягли водоспаду Карма.

— Карманяко, ти бачиш нас востаннє, — сказав Юнатан, коли ми переїздили міст. І засурмив у ріг.

Катла побачила свою скелю по той бік річки. їй, певне, захотілося швидше опинитися там, бо вона схвильовано засичала. Засичала просто в хвіст Грімові. І саме тоді все й сталося. Наляканий Грім скочив просто на поруччя мосту. Я зойкнув, бо мені здалося, що Юнатан зараз сторч головою полетить у водоспад. Та він утримався, але ріг випорснув у нього з руки і зник у глибині бурхливої річки.

Жорстокі очі Катли все це помітили. Тепер вона знала, що вже не має над собою володаря. Вона крикнула, і з її ніздрів забухкав вогонь.

О,