Дік Френсіс - Фаворит

Ніхто не бачив, як і чому він упав, — лив суцільний дощ. Грегорі каже, що ти передчував це падіння, і прохав передати, що все зробив, як ти хотів.

— Нічого не пам'ятаю. Навіть гадки не маю, що саме прохав. Цікаво…

Доктор Мітчем і батьком пішли, а я все намагався відновити те, що вилетіло з голови. З'явилося відчуття, ніби якусь мить тому я знав щось дуже важливе, але, скільки не мучився, міг пригадати лише те, як добирався до Брістольського іподрому, а далі все уривалося.

Решта дня тяглася довго й болісно, найменший порух викликав скрегіт та волання всіх моїх потрощених кісток. Мене й раніш топтали коні, але те було ніщо в порівнянні з цим дурнуватим падінням, і, хоч я не міг бачити, розумів, що все моє тіло вкрите кривавими струпами й синцями, які потім розпливуться й почорніють, стануть жовтими, а лице моє нагадуватиме райдугу, до того ж мали бути два велетенські синяки під очима.

Таблетки, що їх прислав мені доктор Мітчем напрочуд білозубою сестрою, подіяли менше, ніж я сподівався. Лежачи з напіврозплющеними очима, я марив, ніби пливу під яскравим сонцем по морю і мої болючі кістки й розколота голова хитаються на повільних хвилях. Я домалював цю картину чайками, білими хмарками й малечею, що бавиться на мілині. Все це дуже заспокоювало, поки не рухався.

Під вечір задзвонило в голові, і час від часу я поринав у примарний сон. Здавалося, всі мої кінцівки одриваються під жахливою вагою, і я прокидався, мокрий від ляку, й починав ворушити пальцями на руках і ногах, щоб заспокоїтись, що все на місці. Щойно вони торкалися простирадла й серце мені одпускало, як я знову летів у прірву. Напади жаху і якогось нестямного сну межувалися між собою, і я вже не знав, де дійсність, а де марево.

Ця жахлива ніч так вимучила мене, що, коли вранці доктор Мітчем зайшов до палати, я став благати його, щоб він переконався, чи руки й ноги мої таки справді існують. Не кажучи й слова, він підняв ковдру й одну по одній показав мені ноги. Руки я випростав самостійно, глянув на них, склав пальці на животі й заспокоївся. I треба ж бути ідіотом — так перелякатися!

— Вам нічого боятися, — заспокоював доктор Мітчем. — Така нервозність цілком звичайна для того, хто довго був непритомний. Клянусь, що у вас немає жодних небезпечних ушкоджень. Всередині все гаразд, і не довелося різати. Тижнів за три ви будете як новенький. Хіба що… зостанеться невеличкий шрам на обличчі. Довелося заштопати під лівим оком.

Оскільки я не був помітним красенем, це мене мало турбувало. Я подякував йому за турботи, і він укрив мене ковдрою. Його суворе обличчя лукаво засвітилося.

— Ще вчора ви заявляли, що збираєтесь устати сьогодні, чи не так?

— Та годі вам! — огризнувся я. — Все одно завтра встану.

Проте лише в четвер я зробив перший крок, а виписався в суботу, почуваючи себе слабіше, аніж хотілося, хоч настрій у мене був непоганий. Батько, що вже збирався відлітати в понеділок, заїхав і одвіз мене до Сцілли.

Вона й Поллі тільки похитали головами, коли я виповз із «ягуара» й почав обережно здиратися східцями. Зате Генрі обдарував мене швидким розуміючим поглядом, уздрівши моє чорно-жовте обличчя й довжелезний рубець, що червонів навскіс щоки.

— Прибулець з космосу! — вигукнув він.

— Краще б провітрив собі голову, — огризнувсь я, і Генрі радо зареготав.

О сьомій, коли дітей відіслали спати, подзвонила Кет, Сцілла й батечко полізли в льох по вино, щоб залишити мене самого.

— Ну як? — поспитала Кет.

— Зашили й заштопали, — відказав я. — Дякую вам за квіти й за лист.

— Квіти — це турбота дядечка Джорджа. Я натякнула, що це скидатиметься на похорон, і він мало не луснув зо сміху — так йому сподобалось. Хоч мені було не до сміху, коли подзвонила місіс Девідсон і сказала, що вам три чисниці до смерті.

— Дурниці, — одповів я. — Сцілла трохи перебільшила. А щодо квітів, то дякую, чия б там не була турбота.

— Мабуть, слід було послати лілеї, а не тюльпани.

— Наступного разу пришлете лілеї, — засміявся я, милуючись її голосом.

— Боже! Та невже буде ще наступний раз?

— Тепер уже неодмінно, — запевнив я.

— Ну, тоді я надішлю постійне замовлення в крамницю.

— Я люблю вас, Кет.

— Мушу признатися, — щасливо відказала вона, — приємно, коли тобі таке говорять.

— А хто ще вам казав? Коли? — запитав я, сподіваючись на гірше.

— Ну, — повагалась вона, — хоча б Ден.

— О!

— Не треба ревнувати. Він такий сумний. Зразу стає похмурим і вергає блискавиці, щойно чує ваше ім'я. Ви обоє ще зовсім хлоп'ята.

— Атож, люба. Коли ж побачимось?

Ми домовились зустрітися в Лондоні, і, перш ніж вона поклала трубку, я повторив, що кохаю її. Раптом у трубці щось зашкряботіло й почулося хихикання. Стримуване, але одверте й нахабне.

Я знав, що Кет уже відійшла від апарата, але сказав:

— Пождіть хвилинку, люба… я хочу вам дещо прочитати… Ось тільки знайду.

Я обережно вийшов і прокрався сходами нагору, до спальні Сцілли.

Усі троє злочинців стояли, збившись біля паралельного телефону; Генрі тримав трубку біля вуха, Поллі тулилась до нього, а Уїльям дивився на них, витріщивши очі, Всі були в халатиках і піжамках.

— А що це ви тут робите? — вигукнув я.

— Ой леле! — кинув Генрі трубку на постіль, ніби вона його обпекла.

— Аллане! — мовила Поллі, густо зашарівшись.

— I давно підслуховуєте?

— Правду кажучи, так, — призналась мала.

— Генрі завжди підслуховує, — гордо озвався Уїльям.

— Помовч! — визвірився той.

— Ви просто негідники.

— Але то ж Генрі, — образився Уїльям. — Він завжди так чинить. Все перевіряє, це ж добре? Отож і підслуховує, еге ж, Генрі?

— Помовч, бо буде погано! — вже сердився той.

— Значить, усіх перевіряє… — мовив я, нахмуривши брови.

Генрі дивився спідлоба, нітрохи не каючись.

Я підійшов до них, але проповідь про недоторканість чужих таємниць чомусь вилетіла з голови. Натомість сяйнула здогадка…

— Генрі, як давно ти підслуховуєш? Він насторожився.

— Давненько.

— Місяць? Тиждень? Кілька днів?

— Вічність, — зауважила Поллі, бачачи, що я вже не серджусь.

— Ти коли-небудь післуховував розмови тата? — запитав я.

— Так, — кивнув він.

Я замовк, роздивляючись цього кмітливого хлопчика, Йому було ще тільки вісім, і я розумів, що коли він знатиме відповіді на всі ті питання, які я збирався йому поставити, то це стане жахом усього його життя.

— Татко ніколи не розмовляв з кимось, що має хрипкий голос? — Я прохрипів: «Хто біля телефону? Майор Девідсон?»