Андрій Анатолійович Кокотюха - Легенда про безголового

нарештi змогла закричати. Це був уже крик загнаної жертви: скло пiсля першого ж удару запавутинилося трiщинами. Чорний чоловiк якось дико, не зовсiм по-людськи зареготав, лiг грудьми на капот i пiдлiз до розтрощеного вiкна. Його обличчя влипнуло в побите скло, i воно виявилося єдиною перепоною, яка нас роздiляла.

Жахливе приплюснуте обличчя. Навiть у темрявi ночi я бачила, як на ньому палають нездоровим блиском очi — очi психопата. Скривлений чи то в посмiшцi, чи то в гримасi рот скалився, вiдкриваючи хижi зуби-пеньки. Лiва розчепiрена долоня ляснула по склу.

Саме цей удар черговий раз вивiв мене з шоку. Сягнувши за ключами, я витягла їх i спробувала з першого разу вставити в запалювання. Чорний лупонув сокирою ще раз, тепер — по капоту. Машина здригнулася, здригнулася моя рука, пальцi розтиснулися, ключi впали кудись пiд ноги.

Чорний повiльно пiшов довкола машини.

Я спробувала намацати ключi на пiдлозi.

Удар! Тепер — у заднє скло! За першим разом вiн ударив удруге. Скло розлетiлося, скалки полетiли на заднє сидiння.

Ключi вперто не хотiли знаходитися. А чорний уже заходив з iншого боку. Вiн зараз битиме всi вiкна, аби потiм дiстати мене з будь-якого мiсця.

Гах!

Удар сокири прийшовся на дах автомобiля. Раз, ще раз, ще! Переслiдувач осатанiло гамселив сокирою по машинi, не розбираючи, куди б'є i маючи явний намiр розгатити спочатку її, потiм — мене. Вирубати мене звiдси, дiстати, наче устрицю з мушлi, наче молюска з раковини.

Ключi тiкали вiд моїх пальцiв.

Мобiльник!

Вирвавши трубку з кишенi, я так швидко, як тiльки могла, набрала Жихаря, молячи про одне — нехай тiльки вiн не вимикає телефон, побачивши, що це знову дзвоню я, нехай тiльки вiдповiсть, нехай…

Удар — посипалося заднє бокове скло.

Перший гудок. Другий. Третiй.

Чорний чоловiк з сокирою напереваги неквапом обходив машину. Мишка нiкуди не подiнеться з мишоловки.

Четвертий. П'ятий…

— Ларисо, я ж просив…

— А-а-а-а-а-а-А-А-А-А!!!!!

Я горлала в трубку, надриваючи горло — страшне обличчя прилипло до скла просто бiля мене, втиснулося в вiконце лiвих переднiх дверцят, бiля водiйського мiсця. Попри жахливий переляк менi здалося — я вже десь бачила цей писок. Зорова пам'ять у мене близька до iдеальної, i навiть мельком побачене лице закарбовується в нiй надовго. Настiльки, що, побачивши його знову, починаю довго гадати, де ж це я ранiше його бачила.

— Ти що! Ти де! Лара! Що…

— Ста-а-а-ас! Убива-а-а-а-а-а!!!!

Лице вiдсунулося. Сокира опустилася на скло, дзенькiт — скалки посiкли менi обличчя. Рука просунулася всередину, почала намацувати ручку. Мобiльний, що далi кричав голосом Жихаря, вилетiв кудись туди до ключiв, я посунулася назад по сидiнню, вiдхилилася i, сама не розумiючи, що роблю, влупила ногою в страшне i таки дiйсно знайоме обличчя.

Куди влучила — не знаю. Але хижак завив, ще раз смикнув за ручку дверцят. Я хвицнула вдруге. Знову кудись попала. I сталося диво: хижак позадкував, кинув сокиру, розвернувся i, пригнувши голову, погнав пiд дощем, не розбираючи дороги.

Не вiрячи в своє щастя, я ще якийсь час сидiла, зiщулившись i чекаючи його повернення. А потiм швидко знайшла ключi, завела машину i поїхала далi вiд цього мiсця. Дощ заливав салон через побитi вiкна, двiрники не працювали, я їхала навмання, не розбираючи дороги, i кiнець кiнцем приїхала — зустрiлася з деревом, розтовкши при цьому лiву фару.

Мобiльник i далi бубонiв. Не знаючи, чому грошi на ньому досi не скiнчилися — здається, я давненько не поповнювала рахунку, обережно пiдняла його, промовила: «Я тут, iди сюди», пiсля чого вимкнула телефон.

I вирубилася сама, впавши головою на кермо.

18 вересня, вівторок

НУ ОСЬ, ЗДАЄТЬСЯ, I ВСЕ

— Стас не знав, де ти i що там твориться. Але вiдразу подумав про руїни. Машин вiльних, ясна рiч, нема, так вiн заскочив у таксiвку, що постiйно бiля готелю крутиться. З пiстолетом у руцi, мiж iншим. Ти б на мiсцi таксиста що зробила?

— Я вже на своєму мiсцi, — кволо посмiхнулася я.

Мене знайшов Жихар, витягнув з побитої тачки, разом iз таксистом занiс до нього в машину i вони повезли мене в лiкарню. Туди ж Стас спрямував Тамару, а вже її iнiцiатива була тягти за собою начальника мiлiцiї.

Що сталося, нiхто з них, каже Тома, не розумiв. Ясно тiльки: дурнувата київська адвокатка чомусь поперлася серед ночi пiд дощем до маєтку Ржеутських, i там на неї хтось напав. Звичайна аварiя не завдасть автомобiлю аж таких пошкоджень. Звiсно, Яровий почав вимагати вiд слiдчого та опера пояснень у буквальному розумiннi просто над моїм непритомним тiлом. Нiкуди не подiнешся — вони змушенi були розказати йому про появу безголового привида з шаблюкою.

У привида начальник мiлiцiї не повiрив. Але звелiв обшукати руїни i мiсцевiсть довкола них. З першими сонячними променями мiлiцiя отримала першi серйознi результати, що, сказала Тамара, вивело розслiдування на зовсiм iнший шлях. Який поки що нiкуди не вiв — надто вже дивним i незвичним виявився.

Мене, як була, непритомною вiдвезли до Комарових додому пiд особисту вiдповiдальнiсть Томи. Там, на диванi у великiй кiмнатi, я й прийшла до тями, пролежавши десять годин. Сильний та глибокий шок — так це пояснюється.

— Так що там знайшли?

— Стас за iнших обставин показав би на собi, та я категорично заборонила. Менi здається, другого шоку ти не перенесеш, — Тамара простягнула менi якiсь таблетки, я взяла їх у жменю, ковтнула, не цiкавлячись, чим це мене годують, запила водою i спробувала пiднятися. Та голова ще трошки паморочилася.

— Не тягни вже! Що там таке?

— Цiлий театр одного актора. Поки що це речовий доказ, тобi просто так не покажуть. Але такого речового доказу, Ларчику, я за свою практику не бачила i нiколи, мабуть, уже не побачу. Уяви собi таку велику розпорку, яка ось так крiпиться, — вона пiдняла руки, зiгнула в лiктях i опустила пучками пальцiв собi на плечi. — Виходить таке собi щось подiбне до звичайної вiшалки, тремпеля, тiльки без гачка. I ось на цю декорацiю чiпляється, наче на вiшалку, велике, спецiально для цього випадку зроблене темне покривало. Воно закриває тебе з головою, а довжина — до п'яток. Застiбаєш ґудзики, виходиш серед ночi на дорогу — i готовий тобi привид без голови! Ось i вся мiстика! А ти кажеш — паралельнi свiти!

Я спробувала уявити собi такий оригiнальний саморобний маскарадний костюм, навiть очi заплющила — нiчого не виходило. Треба, мабуть, потiм справдi самiй подивитися, до чого люди здатнi додуматися, аби налякати iнших людей.