Террі Пратчетт - Правда

вирішили, що я собою являю, авжеж? — сказав Вільям.

— Скажімо так: я не покладаюсь на перше враження. Дивіться під ноги.

Попереду нього вона прослідувала до підземелля. Вільям помітив (йому вистачило розуму не записувати), що внизу їх зустріли двоє Вартових.

— Вибачте, а тут завжди стоїть охорона? Я маю на увазі, камери ж і без того замкнені, чи не так?

— Я чула, у вас працює вампір, — сказала сержант Ангва.

— Отто? Ну, так. Ми не маємо упереджень на цей рахунок…

Сержант не відповіла. Натомість вона відкрила двері головного коридору й гукнула:

— Відвідувач до пацієнтів, Ігорю.

— Адну сікунду, сіржанте.

Кімната була освітлена моторошним мерехтливим синім світлом. На полицях уздовж однієї зі стін шикувались банки. Всередині деяких із них ворушились якісь створіння — дуже дивні створіння. Інші створіння просто плавали за склом. В кутку, на якомусь хитромудрому пристрої з мідних куль та скляних стержнів, шипіли блакитні іскри. Але головним об’єктом, що привернув Вільямову увагу, було величезне око.

Перш ніж він встиг закричати, перед оком з’явилась рука, і те, що він сприйняв був за гігантську зіницю, виявилось найбільшою з бачених ним лінз, що звисала на підвісці з лоба свого носія. Втім, цей факт не надто допоміг Вільямові знову відчути вологу в пересохлому від страху роті.

Одне око було вище за інше. Одне вухо — більше за друге. Обличчя являло собою мішанину швів. Але все це було ніщо в порівнянні зі скуйовдженою зачіскою; засмальцьоване чорне волосся Ігоря було, на манер деяких юних музикантів, начесане наперед, але мало таку довжину, що могло б залишити без ока якого-небудь ні в чому не винного перехожого. Втім, судячи з вигляду робочого місця Ігоря, він потім цілком міг би повернути те око на місце.

На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.

— Ігор — співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи{16}, — сказала сержант Ангва. — Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.

Вільям зауважив швидкий погляд, кинутий Ігорем на сержанта. Та додала:

— Пан Ваймз дозволив.

— Тоді прайдіць сюди, — сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. — Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворде. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.

— Чому він так дивно розмовляє? — спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.

— Намагається виглядати сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?

— Не таких, як цей! У нього два великих пальці на правій руці!

— Він з Убервальду, — сказала сержант. — Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне — не ручкайтеся з ними в грозу…

— Ось і ми, — сказав Ігор, кульгаючи назад. — До кого першого?

— Правитель Ветерані? — сказав Вільям.

— Він досі спиць, — сказав Ігор.

— Що, весь цей час?

— Не дивно. Такий удар па галаві…

Сержант Ангва голосно кашлянула.

— Я думав, він упав з коня, — сказав Вільям.

— Ну, так… І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, — сказав Ігор, позирнувши на Ангву.

Він повернув ключа у дверях.

Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.

— Він зовсім не прокидався? — спитав Вільям.

— Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.

— Я чув, він взагалі майже не спить, — сказав Вільям.

— Мабуць, каристаєця мажливістю, — сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.

Він відкрив наступну камеру.

Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив.

— Як наші справи? — спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливим для власника обличчя, сповненого швів.

— Е-е-е, ну, мені значно краще…

Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.

— Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, — сказала сержант Ангва. — Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.

Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.

— Ви син вельможного де Ворда, авжеж? — сказав Тулумбас. — Ви пишете той новинний листок.

— Так, — сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. — М-м-м. Кажуть, Правитель Ветерані вдарив вас кинджалом.

— Кажуть, — погодився клерк.

— Але ж ви все бачили на власні очі.

— Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відкрив двері, я зайшов до кімнати… І наступне, що я пам’ятаю — як я прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.

— Напевно, це було для вас шоком, — сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.

— Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, — палко сказав Тулумбас.

— Але у вас і голова забинтована, — сказав Вільям.

— Гадаю, я впав, коли… коли сталось те, що сталось.

О боги, подумав Вільям, та він же розгублений.

— Я глибоко переконаний, що це — якась помилка, — продовжував Тулумбас.

— Його високість був дуже заклопотаний?

— Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.

— Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?

— Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.

Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям…

— Чому ви вважаєте… — почав він, і тут його побоювання справдились.

— Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, — сказав Тулумбас. — Чи зобов’язаний?

— Ні, але…

— Сержанте!!! — заволав Тулумбас.

Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.

— Так? — сказала Ангва.

— Я завершив розмову з цим добродієм, — сказав Тулумбас. — І я стомлений.

Вільям зітхнув і сховав записник.

— Дякую, — сказав він. — Ви дуже допомогли.

Йдучи коридором, Вільям сказав:

— Він не може повірити, що його високість вчинив цей напад.

— Еге ж, — сказала сержант.

— Схоже, йому дуже сильно дісталося по голові, — продовжував Вільям.

— Он як?

— Послухайте, навіть я бачу, що тут пахне смаленим.

— Невже?

— Авжеж, — сказав Вільям. — А ви, мабуть, брали курси спілкування у пана Ваймза?

— Думаєте?

— Відданість — чудова риса.

— Справді? Вихід — тут.

Акуратно провівши Вільяма на вулицю, сержант Ангва піднялась назад до кабінету Ваймза і безгучно зачинила за собою двері.

— Отже, він помітив лише горгулій? — спитав Ваймз, дивлячись через вікно, як Вільям іде вулицею.

— Очевидно. Проте я не стала б його недооцінювати. Він спостережливий — здогадався про м’ятну бомбу. А та стріла в підлозі? Чи багато офіцерів звернули