Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Хоч і знав, що його приказ виконають як слід, пішов до стайні доглянути. Коли Прокіп від'їхав, пішов він до хати. Сів на стільці біля ліжка й поглянув на сина.

Адам простяг руку й поклав на батькову.

— Коліно? — спитав батько.

— Коліно.

— Де?

— Під Баром.

— Під Баром? — спитав здивовано Олешич. Та ж ти був...? Та ж ти був з гетьманами?

— Був і попав у полон під Корсунем. Нечай видобув мене з татарського ясиру.

— Але ти... Але ти не був ранений тоді?

— Тоді не був. Потім пішов із Нечаєм. Під Бар. Ми його взяли. Боже, що за вождь!

— Хто? Хмельницький?

— Хмельницький — так. Але я говорю про Нечая. В одному дні взяв Бар, ніби старий курник.

— Що ти там робив? Як це сталось?

— Ми йшли проти королівської Гвардії. Всі спішені, бо робили приступ на мури. Вогонь був страшний. Мушкети, гармати, гаківниці. Там і я дістав.

— Коли це було?

— В п’ятницю. Знайшли мене, поклали на віз, Нечай дав людей для охорони й післав додому. Казав, що скоро буде тут і сам.

Олешич довго сидів, держачи тонку й безсилу руку сина в своїх руках. Не мав сили говорити. Щось ворушилося в ньому, щось валилося, виростало щось нове. Вкінці заговорив:

— Як то? Адже ти був у коронному війську. На те витягли тебе з полону, щоб послати в бій?

— Ні, тату. Як я вийшов із ясиру, я сам не знав, що робити. Я думав про те, що ви мені порадили б. Але вас не було. Та я зрозумів, що правда там, по козацькім боці, що ми належимо до того народу, з якого вийшли. От і все.

В душі пана Олешича щось присло, розбилося. Стиснув руку сина.

— А ми належимо до того народу, з якого вийшли. Ти правий, сину. Бог буде з тобою. Болить дуже?

Син блідо всміхнувся.

— Болить, батьку.

— Я післав по Климовського. Коли хтось може порадити, то він. Бог ласкавий, сину.

Ввійшла пані Олешичева.

— Ти, тату, краще не муч його. Він, бідний, утомлений, потребує спочинку, по пана Климовського післав?

— Післав. Він зараз десь прибуде.

— То йди тепер і поговори з людьми, що привезли Адама. А він нехай відпочиває.

Тим часом до просторих сіней зійшлося багато людей. Були ті, що повернулися з-під Бару, були сусіди, були свояки тих із-під Бару і всі, хто тільки вже вчув новину. В середині гурту стояв Савич, один із тих, що повернулися з-під Бару, і розказував.

Коли побачив Олешича, почав наново:

— Ми були в загоні Габача. Ще в середу ми зустрілися з полковником Нечаєм, що з цілим полком ішов туди. Що за військо! Люди, коби ви бачили! Він нас усіх прилучив до себе. В четвер ми станули під Ба ром. Думали, будемо облягати місто, бо знаєте, що там за мури, який замок і скільки в ньому війська. Але ще вночі прийшов приказ від Нечая, що до світанку сплави мають бути готові. Прийшлось розбирати хати, клуні, плоти, бо де ж стільки дощок набрати? А вістові з полку йшли і йшли.

Інші ладили гуляй-городини, то на колесах, що мали йти по землі, то таки на великих сплавах. Люди!... і те все за одну ніч! Ви розумієте?. . Ціле військо замінилося в столярів, стельмахів, теслів, майстрів. Кажу вам: ціле село пішло на це. Всі хати! Люди стали плакати, так іще на них нагримали. Ще сонце не зійшло, як усе вже було готове на воді. Тоді й почалося! Боже, що то за гук був, що за крик! Скільки вбитих, потоплених, поранених. Але ніхто не нарікав. Кожний знав, за що б’ються. Лізли люди на мури, як та комашня. Раз долізли, ляхи скинули у воду, гуляй-городини потопили, сплави понищили. Другий раз вдерлися і вже не пустили.

— Ото! — не втерпів хтось захоплений із гурту.

— Бар так узяти! Такі мури!

— Я завжди казав, чуєте, що нема, як козацьке військо.

Савич почав ізнову:

— То правда. Нема такого війська, як козацьке. Але, либонь немає й другого такого полковника, як Нечай. Кажуть: він сам характерник, бо люди бачили його при головній брамі, як дерлися на стіни, і в тому самому часі він був із нами на найвищій гуляй - городині. В самій сорочці, шабля при боці, без шапки. Де ступив, валилися ляхи, як ті снопи.

— А що з замком? — запитав Олешич.

— Замок упав зараз уполудне. Якось так дивно це склалося, пане. Коли ми здобули місто й вибили залогу, Нечай зібрав людей і пішов на замок. Так само в сорочці, без шапки, з голою шаблею в руці. За ним пішли й ми. Перед брамою замку ми зупинилися. Кожний сподівався, що ляхи почнуть стріляти. І ось Нечай став, підніс шаблю вгору, зробив якийсь знак і... нагло, вірте або й не вірте, брама відчинилась і з самому замку настала страшна стрілянина. Кажуть, що він там мав уже своїх людей, які тільки чекали на знак. Інші говорили, що він їх так заворожив... Але з замком пішло легше, як із містом.

— Де тепер Нечай?

— Коли ми від’їздили, був іще в Барі. Казав вам, пане, сказати, що буде тут скоро.

Як Климовський приїхав, люди розійшлися. Олешич пішов разом із ним до кімнати хворого, пильно й тривожно приглядаючись до всіх його заходів. Той найперше доторкнувся хребтом руки до лиця Адама, глянув на його розіскрені очі, прислухувався до його віддиху. Потім відкинув накривало і глянув на ногу. Хто його не знав добре, нічого по його виду не збагнув би. Але старий Олешич знав його і його серце стиснулося зо страху. Рана виглядала погано. Ціла червоно-синя, нога спухла. В околиці коліна була велика рана. Хоч обмита вже й перев’язана, виділювала тонким струмочком червоно-брудну рідину. Климовський порався коло рани, говорив стиха сам до себе якісь слова латинською мовою. Олешич підхопив тільки слова “inflammatio humoris”, хоч не розумів, що вони значать. Повище коліна опух ішов далі. На вид цього Климовський іще дужче зморщив чоло і ще раз доторкався хребтом руки обох ніг. Потім добув із кошика свої масті, завинув ноги і звернувся до старого Олешича зо словами:

— Треба мені дощини, довгої на