Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато. Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:

— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте

— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця

– І все-таки в Америці, подейкують, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидами та іншою бекою

— Любий Василю Денисовичу, — зі зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна, — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все, що стоїть на цьому розкішному столі Замість нас поїли б усе довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете

Почалася одвічна суперечка «фізиків» і «ліриків» Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки

— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…

— Ну, то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович

— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.

— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.

— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні пращури, безіменні художники.

— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки

Тут «тамада» Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господиню ланів, вічно молоду й чарівну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану

Знову забрязкали ножі й виделки І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.

Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:

— Друзі! Громадяни! Чому мовчимо?. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!

— Не треба йому вогню. Досить з нього Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.

— Що?!

Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича

— Та пожежу гасив Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ганчір'я довелось пошматувати

— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович. — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!

— Та що там розказувать? Нема чого розказувать, — зашарівся, як хлопчик, Іван Семенович

— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана

— Та ну… — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…

Дід подивився на Лесика і тицьнув указівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід вирізнив саме його.

— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже А я ще зранку бачив, як «Жигуль» з гаю вирулював У нас часто в Солов'їному «жигулянти» з міста намети ставлять, ночують Лесик знає… — (Лесик іще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! «Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!» А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і… Ще б трохи, якихось півгодини — кепські були б справи… Саме вчасно нагодився…

Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний «Жигуль», вискакують із нього здоровенні, з бандитськими пиками «жигулянти» (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…

— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!

— Та якутам медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав Самі петельки лишилися…

— А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків, — Іван Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому селі хліб зайнявся. Ледве загасили Там клуня згоріла, там, кажуть, вагончик механізаторів

— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михайлівна. — А в хімічній промисловості — то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…

— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів того вогню, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам Отже, і за прогрес, за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…

— Ой! Слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж хотів розказати. Безумство! Я ж із такою цінною людиною нещодавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп із їхньої школи. Про-ме-тей!. Справжнє ім'я! Безумство! Ну!..

— Ну й що? — знизав плечима Геннадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною, Табшмітарка, Абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті-тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час…

— До речі, мушу вам сказати… — почала Зоя Михайлівна.

Розділ III,

у якому ви знайомитеся з Прометеєм Гавриловичем

Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.

Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.

Колишній шкільний завгосп Федір Іванович, або просто Федя, як його називали у школі всі, навіть учні молодших класів, несподівано подав заяву і буквально у двадцять чотири години зірвався з місця і гайнув на Далеку Північ Лев Парамонович, хоча й здивувався, але затримувати його не став.

Федір Іванович (або просто Федя) був молодий, на вигляд як старшокласник, невисокий, із настовбурченим кучерявим чубом Мабуть, щоб здаватися вищим, він ходив підстрибом, і чуб при кожному кроці весь час кумедно підскакував. Ніхто в школі всерйоз до Феді не ставився Бо хоч людина він був, може, й непогана, але завгосп вельми кепський. Лампочки майже ніде не горіли, двері не зачинялися, вікна були повибивані, паркет випинався з